Цензор.НЕТ

01.06.19 11:05

Полеглі Герої травня 2019 року

Автор: Ян Осока

У цій статті наведено дані про бойові втрати української армії на сході країни за травень 2019 року. Імена та прізвища, а також детальніша інформація про кожного загиблого Героя. Перелік не є остаточним.

ВСТУП

Вони раніше не знали одна одну, і ніколи не стали б подругами, настільки величезною була соціальна прірва, що розділяла їхні життя. Одна була успішним юристом, інша - рядовим працівником тепломереж, одна купувала речі в дорогих магазинах, інша крім секонд-хенду нічого собі дозволити не могла. Одна їздила двічі на рік на Лазурне узбережжя, інша щовихідних працювала в городі, одна жила в своє задоволення, не думаючи про гроші, інша виживала, розписуючи копійки до зарплати. Дві реальності, одна випещена і сяюча, інша - втомлена і виснажена, два паралельні світи зійшлися й переплелися між собою в один з днів, коли взвод потрапив в оточення. У взводі було єдине спільне між цими жінками: тут служили їхні сини.

Обом синам принесли повістки. І якщо один з них бачив безпорадні сльози матері, яка не хотіла його пускати, але нічого вдіяти не могла, то сльози іншої жінки були від нерозуміння і безсилля. Ніяк не вдавалася переконати сина не йти, адже одного її дзвінка потрібній людині вистачило б для того, щоб прізвище її сина назавжди було викреслене зі списків чоловіків, котрі підлягали мобілізації. Однак він нічого не хотів слухати, сказавши їй кам’яні в своїй правоті слова: "Слухай, мамо, якщо я настільки подорослішав для того, щоб бути відправленим на війну, то я точно вже виріс для того, щоб приймати рішення самому". Це був аргумент, проти якого вся її юридично підкована материнська хитрість виявилася марною мильною бульбашкою, що луснула від гострої голки беззаперечної логіки.

Незважаючи на такі різні долі, обидві жінки до нестями любили своїх синів. Збираючи їх на війну, кожна віддавала все, що могла: бідна вклала синові до рюкзака простенькі, але теплі речі та нехитрі продукти, багата придбала найкращу військову форму та елітні ковбаси з сирами, категорично відповівши відмовою на прохання сина замінити продукти на більш прості. Вони проводили своїх дітей, і кожна голосно ридала, дивлячись, як за ними закрилися ворота військкомату, звідки їх повинні були повезти на полігон. Жінок, що плакали, було дуже багато - мобілізація йшла повним ходом, забираючи на фронт все нових і нових чоловіків, для багатьох з яких перший бій виявлявся останнім, з огляду на гарячу фазу протистояння.

На полігоні, після розподілу та поселення в намети, обидва сини опинилися в одному, з ліжками, що стояли поруч. Решта бійців, побачивши, яку вишукану їжу містить у собі рюкзак одного з них, негайно дали йому позивний Олігарх. Однак без ноти презирства, оскільки солдат відразу роздав все їстівне іншим, а сам їв звичайну кашу, нарівні з усіма зривав пальці об затвори і бруднився з голови до ніг у мазуті під час ремонту бронемашин. Він міцно подружився з сусідом, а коли навчання закінчилися, обидва опинилися в одному взводі і, завантажившись в армійські вантажівки, були відправлені на одну з ділянок Сходу, де через короткий проміжок часу почалися сильні бої, що закінчилися повним оточенням взводу.

Життя обох жінок різко змінилося після того, як їхні сини були висмикнуті безжальною рукою держави і відправлені в невідомість. Перші кілька ночей обидві матері не могли ані зімкнути очей, ані сидіти на місці, обидві безцільно бродили босими ногами по холодних підлогах, одна в маленькій двокімнатній хрущовці, друга - по величезному двоповерховому будинку, архітектурою якого вона раніше так пишалася, і на яку зараз їй було абсолютно наплювати. Гнітюче почуття тривоги роз'їдало зсередини, тривога за рідного сина була сильнішою за соляну кислоту, від цього почуття випаровувалися та стоншувалися захисні оболонки організму, воно змушувало тремтіти нервові закінчення в душі, тремтіти і хаотично битися, як б’ються у замкнутому просторі метелики.

Вони гарячково чекали на кожен випуск новин, і з завмиранням серця слухали про обстановку на війні. Обстановка була лячна: на тій ділянці, де були їхні сини, активізувалися бойові дії, і обидві жінки на тих самих тонких нитках почуттів, якими володіють тільки матері, відчували наближення чогось страшного. У них невпинно боліло серце, вони обидві тимчасово пішли з роботи - одна взяла за свій рахунок, інший нічого брати не треба було, вона просто переклала справи на помічників, сказавши, що повернеться пізніше. Того дня сини не подзвонили, і кожна не знаходила собі місця до вечора. Коли сили терпіти вже повністю вичерпалися, дві тремтячі жіночі руки взяли телефони: одна гладка та доглянута, друга - постаріла та зморшкувата.

"Абонент знаходиться поза мережею. Спробуйте зателефонувати пізніше", - сказав робот. "Абонент тимчасово недоступний. Надішліть, будь-ласка, СМС", - сказав він.

Слова, що найбільше з усього на світі боїться почути мати, у якої син на війні. Слова-стріли, слова-ножі, вони пронеслися над сотнею міст і тисячею полів, і в життя двох різних родин увірвався витканий з болю та страху туман.

Полеглі Герої травня 2019 року 01

  1. Денис Петрович Козьма (позивний Дід) народився 20.08.1987 року у селі Приозерне Кілійського району Одеської області.

Брав безпосередню участь у історичному спротиві Одеси 2 травня, коли доля країни залежала від цього південного міста. Місто встояло та дало прибічникам "руського міра" таку відсіч, від якої над Будинком Профспілок довго мерехтіло сяйво. Але не слід вважати, що ми, українці, є звірами, і Денис чудово це довів, коли намагався рятувати проросійських полонених пожежі від неминучої смерті.

Події того дня й змусили Діда якось по-новому подивитись на Україну та те, що в ній почало відбуватися. Тому він прийняв рішення добровільно відправитися на захист своєї землі. Спочатку Денис Петрович потрапив до лав 28-ї окремої механізованої бригади, з серпня 2014 року перебував на передовій. Обороняв Мар’їнку у 2015-му під час потужної атаки ворога на місто, а з осені того року перевівся до морської піхоти.

Старший матрос, командир відділення безпілотних авіаційних комплексів 137-го окремого батальйону морської піхоти 35-ї окремої бригади морської піхоти.

1 травня поблизу села Миколаївка Волноваського району Донецької області зав’язався бій із найманцями РФ, під час якого зв’язок із Дідом, який знаходився у складі резервної групи та переслідував ворога, що відступав, було втрачено. Оперативні заходи з пошуків не принесли результатів. А невдовзі надійшла інформація, що тіло загиблого військовослужбовця знаходиться на окупованій території. Наша сторона отримала тіло Дениса Козьми 8 травня.

Поховали його 11 травня у рідному селі. У нього залишилися батьки, брат та донька.

Полеглі Герої травня 2019 року 02

  1. Іван Володимирович Сакаль (позивний Волоцюга) народився 27.06.1994 року у селі Завадівка Турківського району Львівської області.

2003 року він закінчив Самбірський технікум економіки та інформатики за спеціальністю "Розробка програмного забезпечення", згодом вступив до Тернопільського національного економічного університету, на заочну форму навчання за спеціальністю "Програмна інженерія".

10.07.2014 року його було призвано за мобілізацією, спочатку Іван Володимирович проходив службу в Одесі, у 56-й комендатурі охорони та обслуговування, а з 26.10.2015 року перебував у морській піхоті, спочатку командиром відділення-командиром бойової машини, з березня 2016-го служив у розвідці, а у червні того року став головним сержантом.

Іван був справжнім морським піхотинцем – стійким та незламним, впертим та наполегливим, спокійним та врівноваженим. Він мав неабиякий авторитет у колективі побратимів, досконало вивчав будь-яку проблему для знаходження подальших шляхів її якнайлегшого вирішення.

Старший сержант, головний сержант-командир розвідувального взводу 137-го окремого батальйону морської піхоти 35-ї окремої бригади морської піхоти.

Пройшов декілька курсів підготовки з британськими інструкторами, брав участь у міжнародних навчаннях SeaBreeze -2016. Займався кросфітом (різновид фітнесу), неодноразово брав участь у змаганнях "Звитяга ВМС". Водночас він не прагнув відзнак чи нагород, він просто виконував чоловічу роботу.

1 травня, під час бою з найманцями РФ, в районі села Миколаївка Волноваського району Донецької області він дістав надважке кульове поранення, перебував у стані коми, переніс декілька операцій, але навіть лікарі, які роблять дива та витягують хлопців з того світу, були безсилі. 6 травня о 10.45 Іван Володимирович помер.

Похований 9 травня у рідному селі. У нього залишилися батьки та брат.

Полеглі Герої травня 2019 року 03

  1. Сергій Олександрович Дрогін (позивний Скіф) народився 22.12.1986 року у Сєверодонецьку Луганської області.

Хлопець навчався у школі № 15, а 11 клас закінчив у 20-й вечірній школі. У школі він підробляв адміністратором у комп’ютерному клубі, тому після закінчення навчання там працювати і залишився. З дитинства Скіф жваво захоплювався комп’ютерами, спортом, греблею на байдарках, пейнтболом та спортивним орієнтуванням.

27.04.2006 року його було призвано на строкову, яку він проходив у Самборі Львівської області на посаді старшого моториста-дизелиста інженерно-містобудівної роти 703-го оперативного полку оперативного забезпечення.

Демобілізувавшись, Сергій Олександрович працював торговим представником у Сєверодонецьку та області, а також у Києві. Незабаром після строкової він зустрів свою другу половинку, дівчину, з якою одружився та яку палко кохав. Мріяв побудувати власний великий будинок, мріяв про доньку, мріяв про власну крамницю. Дуже любив дітей, а ті любили його, адже не відчували у його погляді ніякого зла чи фальші, до нестями любив свою молодшу сестру та своїх племінниць.

А потім почалася війна.

Призваний за контрактом 27.09.2017 року. У складі свого підрозділу брав участь у бойових діях поблизу Травневого, Кримського та Південного.

Старший солдат, командир бойової машини-командир відділення 2-го взводу 2-ї роти 24-го окремого штурмового батальйону "Айдар" 53-ї окремої механізованої бригади.

Коли Айдар стояв біля селища Жолобок та вів запеклі бої з найманцями РФ, Скіф (який тоді перебував на посаді військового медика) займався евакуацією поранених, працював сумлінно, без паніки та страху, він взагалі був унікальною людиною, що твердо дотримувалась правила перемоги справедливості та добра, людиною, яка завжди мала здорове почуття гумору та усмішку на обличчі. До речі, багатьом бійцям він тоді врятував життя, цей чудовий чоловік та прекрасний солдат.

Загинув 7 травня о 12.25 в районі селища міського типу Південне Донецької області від кульового поранення у груди.

Поховали Скіфа 11 травня на Алеї Героїв Сєверодонецька. У нього залишилися батьки, сестра та дружина.

Полеглі Герої травня 2019 року 04

  1. Володимир Валентинович Коваль народився 14.12.1967 року у місті Цілиноград (зараз Нур-Султан) Казахської РСР у родині військових.

1983 року закінчив 8 класів школи, після чого разом із сім’єю переїхав до України та оселився у Херсоні, де одночасно вступив до професійно-технічного училища № 18 та на заочну форму навчання до середньої загальноосвітньої школи № 12.

У 1988 році Володимира Валентиновича було призвано на строкову службу, після якої він влаштувався працювати у Херсонський відділок внутрішніх справ, до попрацював до 1997 року, а у 1999-му переїхав жити до міста Хмельницький, займаючись там власним бізнесом разом зі своєю дружиною.

Коли на Сході розпочалася війна, Володимира було призвано у 4 хвилю мобілізації, службу проходив у прикордонних військах. Потому деякий час служив у 92-й окремій механізованій бригаді, а згодом підписав контракт із десантно-штурмовими військами.

Старшина, командир десантно-штурмового відділення 79-ї окремої десантно-штурмової бригади.

Загинув 8 травня вночі від смертельного кульового поранення, яке дістав під час обстрілу наших позицій в районі села Павлопіль Донецької області.

Похований 11 травня у Хмельницькому. У нього залишилися дружина та донька, до якої він мав 10 травня приїхати на весілля.

Полеглі Герої травня 2019 року 05

  1. Антон Вікторович Безверхній (позивні Пітбуль, Піт) народився 24.01.1994 року у Харкові.

Хлопець закінчив 8 класів загальноосвітньої школи № 128, після чого з 8 по 11 клас навчався у Харківській спеціалізованій школі-інтернаті "Ліцей "Правоохоронець"" Харківської обласної ради. Потому працював в охоронному агентстві. Піт, як і всі ми, мріяв про нормальне та щасливе життя, дуже захоплювався юриспруденцією.

04.07.2018 року він підписав контракт та після навчань, 19.12.2018-го був доправлений на нульові позиції в район Попасної. Справжній, істинний воїн та захисник, чесний та добропорядний, щирий та мужній, Піт воював хоробро, завзято й не озираючись назад. Але окрім війни існували ще інші речі, як-то турбота за близьких та любов до друзів. Антон намагався щоразу, як з’являлася можливість, зустрітися з мамою, підтримати її та оселити в її серці крапельку оптимізму.

Солдат, гранатометник 2-ї штурмової роти 46-го окремого батальйону спеціального призначення "Донбас-Україна" 54-ї окремої механізованої бригади.

Дуже любив собак, узяв із собою на передову пітбуля, але ще більше він любив Яну. Як друга, як побратима, як рідну людину. І дуже важко по ньому вдарила її загибель, яку він зустрів у Харківському шпиталі, куди був доправлений після контузії, якої зазнав 24.03 цього року. Смерть Яни спустошила Піта, навіть на світлинах з її поховання добре видно, які у нього наповнені великим болем очі.

Загинув Антон Вікторович 14 травня близько 12.00 в районі села Новозванівка Попаснянського району Луганської області від смертельного кульового поранення, завданого снайпером найманців РФ.

Похований 17 травня на Алеї Слави Харкова. У нього залишилися мати та брат.

Полеглі Герої травня 2019 року 06

  1. Василь Богданович Джус народився 25.09.1974 року у селі Букачівська Слобода Рогатинського району Івано-Франківської області. Мешкав у Івано-Франківську.

Закінчивши 8 класів школи у обласному центрі, Василь вступив до професійно-технічного училища, у якому отримав фах "слюсар-інструментальник", після чого був призваний на строкову, яку проходив у Житомирі.

Працював охоронцем та їздив по заробітках до Польщі, захоплювався риболовлею та мріяв про створення власної родини, Василь Богданович, як людина, був дуже добрим, безвідмовним, мав велике та щире серце справжнього патріота.

І це серце у червні 2018 року покликало його ставати на захист України.

Прапорщик, військовослужбовець батальйону зв’язку 114-ї бригади тактичної авіації повітряного командування "Захід". Був відряджений на посаду навідника до 79-ї окремої десантно-штурмової бригади.

Загинув 16 травня під час ведення бою з найманцями РФ поблизу селища Водяне Волноваського району Донецької області від смертельного осколкового поранення, яке дістав в результаті мінометного обстрілу наших позицій.

Похований 20 травня у рідному селі. У нього залишилися мати та донька.

Полеглі Герої травня 2019 року 07

  1. Роман Мирославович Досяк народився 24.11.1970 року у Львові. Останні 4 роки мешкав у селі ЛіщинЖидачівського району Львівської області.

Призваний за контрактом Жидачівським РВК 27.09.2018 року.

Солдат, стрілець-помічник гранатометника 1-го взводу 2-ї роти 109-го окремого гірсько-штурмового батальйону 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади.

У ніч з 17 на 18 травня в районі населеного пункту Жолобок Слов’яносербського району Луганської області Роман Мирославович під час бою з найманцями РФ дістав вогнепального наскрізного поранення у голову. У стані коми він був евакуйований санавіацією до лікарні імені Мечникова, де 5 діб його життя намагалися врятувати лікарі. Але 22 травня о 23.15 він помер.

Похований 25 травня у Львові. У нього залишилися мати, сестра, дружина та двоє дітей.

Полеглі Герої травня 2019 року 08

  1. Олександр Юрійович Пузіков народився 08.05.1986 року у Нікополі Дніпропетровської області.

2004 року закінчив Нікопольський професійно-технічний ліцей № 42 за фахом електрозварника. З 2004 по 2013 роки проходив військову службу в управлінні 6-го армійського корпусу оперативного командування "Південь", що дислокувалося у Дніпрі, на посадах водія, командира відділення, заступника командира взводу, старшини роти. У 2008-2009 роках - у складі Українського контингенту у Косові.

Після звільнення з військової служби з 2013 по 2016 працював у 2-й державній пожежно-рятувальній частині Міністерства надзвичайних ситуацій у місті Дніпро, старшим водієм.

06.03.2019 року Олександр Юрійович підписав черговий контракт із ЗСУ.

Старшина, старший стрілець 1-ї роти 24-го окремого штурмового батальйону "Айдар" 53-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 24 травня під час обстрілу наших позицій з 82-мм мінометів від смертельного осколкового поранення, на Горлівському напрямку, обороняючи містоТорецьк від найманців РФ.

Похований 28 травня у Нікополі. У нього залишилася мати.

  1. Борис Миколайович Степанченко народився 22.06.1984 року. Мешкав у селі Самійлівка Олександрівського району Донецької області.

Призваний за контрактом Краматорським МВК 30.07.2018 року.

Солдат, сапер 1-го відділення інженерно-саперного взводу 2-го батальйону 54-ї окремої механізованої бригади.

Згідно з повідомленням бригади на сторінці у мережі Фейсбук, солдат Степанченко 28.05.2019 року у складі групи саперів в районі населеного пункту Попасна виконував бойове завдання з перевірки мінно-вибухових загороджень перед переднім краєм оборони одного з механізованих підрозділів бригади та потрапили у засідку ДРГ противника.

Близько 15.00 29.05.2019 року в результаті спільної роботи моніторингової місії ОБСЄ, групи "Евакуація 200" на місці бойового зіткнення було виявлено тіло військовослужбовця та евакуйовано на тимчасово окуповану територію. Передача тіла представникам ЗС України планується 31.05.2019 року на КПВВ "Щастя".

На час виходу статті дата та місце поховання не визначені. У нього залишилися батьки, сестра, дружина та двоє дітей.

ПІСЛЯМОВА

Взвод розстрілювали довго, методично та безжально. Стріляли з усіх боків, стріляли постійно, перетворюючи людей і техніку в обвуглено-криваву мішанину; оточення було щільним, кільце здавило взвод на маленькому клаптику землі, все сильніше стискаючи лещата і супроводжуючи це шаленим вогнем. Солдати чинили опір недовго, половину з них було вбито, в іншої половини закінчився БК, і напівживі, поранені та виснажені бійці були взяті у полон і відвезені на той бік. На місце бою опустилася тиша, яка порушувалася легким потріскуванням ненажерливого вогню, що поспішно ковтав усе, що могло горіти в розбитій техніці, та кружляв у теплому повітрі тополиний пух, невагомою ковдрою вкриваючи людей, які нерухомо лежали на землі.

Обидві жінки не отримали підтвердження того, що їхні сини загинули, але не отримали вони і доказів, що ті живі. Це балансування між небом і землею особливо сильно било по них, било разюче та нещадно, гостро відточеним лезом невизначеності розрізуючи думки та вени, розпорюючи гладку поверхню ночей на гарячкове марення і півсвідомість. Вони зустрілися у військкоматі, де обидві натужно кричали на головного, вимагаючи дати хоч якусь відповідь, а разом із ними кричали та плакали, плакали та кричали ще багато жінок, сини яких зникли у м’ясорубці війни. Головний був блідий і розгублений, він щось мимрив про своє керівництво, про відсутність даних, про хаос і безлад.

Так чи інакше, але незабаром прийшли списки, надані пошуковиками. Списки загиблих в оточенні; в цьому переліку прізвища обох синів були відсутні, й дві жінки, що стояли поруч перед білим аркушем паперу, відчули, як від величезного полегшення підлога вислизнула з-під ніг. Знесилено сівши на жорстку лавку, вони вперше заговорили між собою - мати, що була у минулому житті процвітаючим адвокатом, і мати, що колись давним-давно відкривала засувки на трубах теплотрас. Але зараз ці дві зруйновані та постарілі матері мали багато спільного: у них були їхні сини, їхня війна і один на двох взвод, що припинив своє існування. І якби в тих списках були рідні їм прізвища, вони припинили б теж.

Удвох вони поїхали на той бік. Солдати на українському КПП порадили не світити там грошима та коштовностями, якщо такі є, і пропустили їх, сумними очима дивлячись на двох нещасних жінок, не перших і не останніх, що брели довгим шляхом пошуку зниклих безвісти синів. Старенький автобус, наповнений мовчазними і похмурими людьми, стогнучи та плюючи синім димом, в'їхав у "сіру зону" і незабаром зник за поворотом.

На тому боці ніби все було те ж саме, що і тут, але водночас і не було. Це витало в повітрі, якісь невидимі розряди депресії, туги та безнадії пронизували простір. Однак двом жінкам було байдуже, заради синів вони б умовили диявола залізти в розпечений казан. Вони шукали та прохали, благали та кричали на озброєних людей. Їм відмовляли, але вони знову та знову поверталися, переходячи від одного ланцюжка до іншого, наполегливо насідаючи на чоловіків, здатних легко переламати їх через коліно, і чоловіки з автоматами здавалися та відступали перед шаленим натиском тендітних жінок, які приїхали за будь-яку ціну врятувати своїх синів.

Все виявилося безрезультатно. Їм підтвердили факт наявності тих двох солдатів серед полонених, проте віддавати категорично відмовилися, сказавши, що можливий лише обмін. Тоді вони повернулися і почали штурмувати всіх, хто хоч якось міг мати відношення до просування процесу обміну військовополоненими, з нестримною енергією ведучи битву з бюрократичною системою тяганини і зволікань. Дати призначалися і скасовувалися, минали дні, тижні і місяці, настала осінь, холодним подихом зриваючи жовте листя з дерев. Обидві жінки схудли та змарніли, вони жили тільки надією, що допомагала не збожеволіти весь цей час, поки велися перемовини.

Коли прийшли затверджені списки і була призначена остаточна дата обміну, вони побачили, що рідні прізвища були туди внесені також, і з того часу кожна не могла ані спати, ані їсти, ані сидіти на місці. Як очманілі, вони носилися по ринках, магазинах і домівках, прибираючи та вилизуючи до блиску кожен куточок в спальні сина. Вони стелили чисту та випрасувану білизну на ліжко, вони витирали на люстрах пил, вони розставляли на підвіконні красиві кімнатні квіти, дбайливо протираючи кожен листочок. Вони купили синам подарунки. Одна мати нашкребла на простенький, але шкіряний гаманець, інша придбала на замовлення дуже дорогий ніж зі шведської сталі, що розрізав папір на льоту.

На місце обміну їх не пустили, сказавши очікувати там, куди приїде автобус зі звільненими людьми. На маленькому п’ятачку зібралося багато народу: військові, чиновники, лікарі, друзі, дружини, діти і батьки. Жінки стояли поруч, майже торкаючись щоками, і у кожної шалено калатало серце, для кожної хвилина очікування здавалася роком, кожна до болю в очах вдивлялася в дорогу. Нарешті з’явилася головна поліцейська машина супроводження з увімкненими проблисками маячків, а за нею два невеличкі автобуси, наповнені чоловічими фігурами. Усі кинулися назустріч, і дві жінки кинулися теж, не бачачи перед очима нічого, крім цих автобусів, не відчуваючи землі під ногами; дві самотні матері рвонулися до своїх дітей, які повернулися додому з тривалого полону.

Солдати виходили з автобусів, худі неголені, зі спустошеними очима - люди, які ще до кінця не вірили, що все закінчилося і тепер вони на рідній землі. І коли один із синів вийшов, мати з голосним криком щастя підбігла до нього та з нелюдською силою притиснула до себе, покриваючи його обличчя гарячими несамовитими поцілунками, вона дочекалася, боже, боже, синочок вдома, синочок живий. Друга жінка жадібно вдивлялася в обличчя кожного солдата, який виходив з автобусів, але останні солдати вийшли, водії закрили двері, а її сина не було.

Не в силах у це повірити, вона підбігла до сина іншої матері, схопила його за плече і розвернула обличчям до себе, одночасно викрикуючи в це обличчя питання: де мій син, ви ж були разом весь час, він же був у списках, що сталося, що? Солдат, дивлячись на нещасну жінку, мовчав, тільки з почервонілих його очей по схудлій щоці повільно скотилася сльоза, побачивши яку інша мати миттєво все зрозуміла. Величезна хвиля відчаю різко вдарила в серце, в грудях спалахнув короткий нестерпний біль, і вона рухнула на нагрітий травневим сонцем асфальт.

Далеко на півночі почало темніти небо, віщуючи проливний дощ. Люди потихеньку почали розходитися, на п’ятачку залишилися тільки один солдат зі своєю мамою та медики, які безпорадно стояли біля жіночого тіла, вкритого простирадлом.

Ян Осока, "Цензор. НЕТ"

 

Про загиблих Героїв серпня 2016 читайте тут.
Про полеглих Героїв вересня 2016 читайтетут.
Про Героїв, загиблих у жовтні 2016, читайтетут.
Стаття про загиблих Героїв листопада 2016тут.
Про загиблих Героїв грудня 2016 - стаття тут.
Про загиблих Героїв січня 2017 читайте тут.
Про загиблих Героїв лютого 2017 читайте тут.
Про Героїв, загиблих у березні 2017, читайте тут.
Про загиблих Героїв квітня 2017 читайте тут.
Про Героїв, полеглих у травні 2017, читайте тут.
Про полеглих у червні 2017 - матеріал тут
Стаття про загиблих у липні 2017- тут.
Про загиблих Героїв серпня 2017 читайте тут.
Про загиблих у вересні 2017 матеріал тут.
Матеріал про загиблих Героїв жовтня 2017- тут
Про полеглих у листопаді 2017 читайте тут.
Про загиблих у грудні 2017-го - стаття
тут.
Про полеглих у січні 2018 року читайте статтю.
Про загиблих у лютому - стаття тут.
Про полеглих у березні 2018-го читайте тут
Про загиблих Героїв квітня 2018 матеріал тут.
Про загиблих Героїв травня 2018 матеріал тут.

Про полеглих у червні 2018 читайте тут

Стаття "Загиблі Герої липня-2018" тут

Про полеглих у серпні 2018 року читайте тут

"Полеглі Герої вересня" читайте тут.

"Загиблі Герої жовтня-2018" читайте тут.

Полеглі Герої листопада 2018 читайте тут

Про загиблих у грудні 2018 читайте тут

Про загиблих у січні 2019 - тут

Полеглі Герої лютого-2019 - стаття тут

Про загиблих у березні-2019 - стаття тут

Про загиблих у квітні 2019 читайте тут

Дивитися коментарі → ← Назад до рубрики