Цензор.НЕТ

29.08.19 08:44

Підполковник Михайло Ніколов (Лєрмонтов), який під час виходу з Іловайська змушений був взяти командування на себе: "У нас було дуже багато гонору, ми себе вважали надлюдьми. На легкових автомобілях ми перли на танки, а вже з близької відстані – у них стріляли. Тому ми і вижили"

Автор: Валерія Бурлакова

Командир гранатометного взводу батальйону "Донбас", який під час виходу з Іловайська взяв командування на себе; згодом – начальник штабу 46 окремого батальйону спецпризначення "Донбас-Україна"; пізніше – "нелегальний" доброволець, готовий за будь-якої можливості працювати на передовій.

Підполковник ЗСУ Михайло Ніколов (позивний Лєрмонтов) розповів "Цензор.НЕТ" про те, як "Донбас" займав оборону проти Національної гвардії, про Героя України, якого у підрозділі вважали "тюфяком", про свій наказ розстріляти українського бійця, навчання добровольців за роликами радикальних ісламістів та почуття провини за те, що відбувається в Україні

Підполковник Михайло Ніколов (Лєрмонтов), який під час виходу з Іловайська змушений був взяти командування на себе: У нас було дуже багато гонору, ми себе вважали надлюдьми. На легкових автомобілях ми перли на танки, а вже з близької відстані – у них стріляли. Тому ми і вижили 01

 Фото: Юрій Величко

"КРИТЕРІЙ ВІДБОРУ БУВ ОДИН-ЄДИНИЙ: "ГОТОВНІСТЬ ПОМЕРТИ ЗА БАТЬКІВЩИНУ"

Я не по бойовій! Закінчив тилове військове училище і взагалі маю кашу варити… або працювати у військкоматі, що я і робив, поки не пішов з армії на пенсію у 2009 році. Бойовим командиром я став лише через те, що "бойові" офіцери не пішли воювати.

Дніпро було моїм містом, у якому я прожив 20 років. Тепер я туди не хочу приїжджати. У моєму під’їзді у багатоповерхівці практично всі квартири займають військові, колишні офіцери ЗСУ. Звання їхні, як правило - не нижче майора. Деякі мають досвід афганської війни. Є серед них артилеристи, спецпризначенці, десантники… Але з усього під’їзду воювати пішли лише я, добровольцем, та ще один хлопчина, якого призвали. Все. Тому я з цими людьми не можу розмовляти. Для мене це вороги, просто вороги.

… З 2009 до 2014 я не служив. Брав якусь участь у Майдані, але не активну. Те, що відбувалося там, здавалося мені не настільки радикальним, як могло бути. У квітні 2014 вже було зрозуміло, що війна, тому я почав шукати батальйон, у якому міг би бути корисним. Тоді створювався "Дніпро-1", підрозділ був дуже широко розрекламований. Але червоною лінією у його рекламі проходила доволі пристойна на той час заробітна плата. І коли я побачив, що добровольчий батальйон порушує питання зарплатні – зрозумів, що туди я точно не піду, що це не для мене.

У травні на сторінці батальйону "Донбас" у Facebook я побачив оголошення про набір добровольців. Критерій відбору там був один-єдиний: "готовність померти за Батьківщину". Потім я ще побачив виступ командира батальйону "Донбас". Тоді я ще не знав, що це Семен Семенченко, він був у балаклаві. Але мені дуже сподобалося, як він визначив основний напрямок діяльності батальйону. Це було звільнення окупованих території. Коли ми все звільнимо, казав він – повертаємося у Київ та намагаємося тут допомогти навести лад… Але основне – це звільнення окупованих територій. Я зібрав речі, звільнився з роботи та поїхав у "Донбас".

Ще до виходу в зону АТО нам оголосили, що "Донбас" увійшов до складу Національної гвардії. Через це частина бійців навіть думала йти з батальйону. Чесно скажу: я вважав ганебним бути у лавах НГУ. Але комбат тоді переговорив з нами і переконав нас у тому, що ми ніколи не будемо належати Нацгвардії, ніколи. Що це НГУ буде належати нам. І що єдине, для чого потрібен цей крок – щоб отримати зброю на перший час.

Але навіть коли ми увійшли до складу НГУ, на початку у нас все ще було дуже погано із забезпеченням зброєю та технікою. Тому був момент, коли у Нових Петрівцях під Києвом батальйон "Донбас" рив окопи та виставляв снайперів на вишки (не знаю чи були у нас снайперські гвинтівки, але називали ми їх снайперами) – так готувалися займати оборону проти НГУ. У нас багато було хлопців з Донецької та Луганської областей, вони прагнули звільняти свою землю, а можливості такої не було… Ще, пам’ятаю, Національна гвардія дуже вперто намагалася видати нам непридатні до експлуатації РПГ-7. Але ми відмовилися від них, і через деякий час вони знайшли для нас новенькі гарненькі гранатомети.

До слова, мені дуже крєпко діставалося пізніше у полоні, коли мені казали, що я нацгвардієць, а я це заперечував: "Я не нацгвардієць. Я доброволець батальйону "Донбас".

У жодному разі не хочу образити цим справжніх героїв, які служили та служать у НГУ. Таких там дуже мало, але вони є: "Азов" воює, батальйон Кульчицького воював, і ще декілька підрозділів з усієї величезної Національної гвардії…

"УТЬОС СКАЧАВ З ІНТЕРНЕТА РОЛИКИ "АЛЬ-КАЇДИ" ЧИ ТАЛІБІВ. ВОНИ ТАМ МОЛЯТЬСЯ І НА ПАЛЬЦЯХ ПОЯСНЮЮТЬ, ЯК СТРІЛЯТИ З РПГ, АГС, СПГ"

Батальйон "Донбас" був уже сформований, всі роти були відібрані. Я опинився не при справах. Але вирішив, що якщо потрібно буде стояти на кухні та варити кашу – байдуже, що я старший офіцер, варитиму. Якщо необхідно буде портянки видавати – видаватиму. Якщо доведеться туалети чистити – чиститиму, тому що комусь і це необхідно робити. А потім, у майбутньому, коли з’явиться можливість, вже піду на якусь посаду, на якій мені хоча б автомат дадуть…

Але на одному з шикувань начальник штабу батальйону, Філін ячеслав Власенко, зараз командир батальйону "Донбас-Україна", - Ред.) раптом спохвачується: ще ж гранатометний взвод не сформований! І запитує: "Хто вміє стріляти з гранатомета?"

Я роблю крок уперед. Щоб було зрозуміло – у військовому училищі я зробив один постріл з РПГ. Мені зарядили постріл, я підійшов, мені поклали на плече гранатомет та сказали, куди натискати. Я вистрілив кудись у потрібний бік, віддав гранатомет і пішов. Все. Це було у 1989 році.

-Вмієш стріляти з гранатомета? – перепитує Філін.

-Так точно!

-У гранатометному взводі не тільки ручні протитанкові гранатомети, - каже він. - Є СПГ, є АГС…

Я гадки не мав, що це таке. У житті не бачив в армії ані АГС, ані СПГ. Чесно. Але я сказав:

-Володію усіма видами озброєння.

Так я отримав наказ терміново сформувати взвод та навчити людей. Але у нас ще не було гранатометів. Жодного. Як ми виходили з ситуації? У мене був офіцер, що служив як рядовий боєць. Його позивний був Утьос, на жаль, він загинув. Він скачав ролики з інтернету – чи то "Аль-Каїди", чи то талібів. Вони там моляться, читають "Коран", якась музика грає – і вони на пальцях просто пояснюють як стріляти з СПГ, АГС, РПГ… На пальцях! Так ми і вчилися. Потім скачали настанови й далі вивчали теорію.

У результаті, коли ми вже отримали СПГ і у нас мали бути перші стрільби, до нас направили цілого інструктора з Національної гвардії, фахівця з гранатометів. Здається, за званням він був полковником. "Це що?!" - такими були перші його слова, коли він прийшов навчати моїх бійців та побачив СПГ-9.

Підполковник Михайло Ніколов (Лєрмонтов), який під час виходу з Іловайська змушений був взяти командування на себе: У нас було дуже багато гонору, ми себе вважали надлюдьми. На легкових автомобілях ми перли на танки, а вже з близької відстані – у них стріляли. Тому ми і вижили 02

Фото з Facebook Михайла Ніколова 

Зараз усі знають, що таке СПГ-9, "Спис". "Сапогом" його ще називають (хоча мої гранатометники так його не називали ніколи). А тоді для багатьох це було відкриттям. Ось так ми воювали.

… Під словом "воювали" я маю на увазі не те, що хтось стояв на блокпостах, потрапляв під обстріли або навіть вистрілив у бік ворога з окопу. Воювати з точки зору добровольця – це контратакувати, діяти агресивно, діяти жорстко. Смію стверджувати, що з кількох тисяч осіб, які пройшли через батальйон "Донбас" - так воювало осіб 150, може, 200. Не більше. І основна маса з них загинула. Майже всі. А всі ті, хто зараз ходить по Україні з шевронами "Донбас", з орденами та медалями, вимагаючи різноманітних соціальних пільг та поваги до себе – вони просто живуть на славі загиблих. Деякі з них також непогано показали себе у 2014 році, але війна ще не закінчилася. Якщо людина склала зброю та припинила боротьбу – це її право. Але тоді не називай себе добровольцем і не носи шеврон!

З моїх бійців загинув кожний третій (я кажу про гранатометний взвод, про ті часи - адже потім, коли я став начальником штабу батальйону "Донбас-Україна", "моїми" вже були всі бійці нашого підрозділу).

"УСАЧ СТОЇТЬ ОГОЛЕНИЙ ПО ПОЯС НА ПІДБИТОМУ РОСІЙСЬКОМУ ТАНКУ, РОЗГЛЯДАЄ ПРИРОДУ ГАРНУ… І ВІН ЖИВИЙ! Я НАВІТЬ НЕ ЗМІГ ЙОМУ НІЧОГО СКАЗАТИ"

На парадах на День Незалежності, коли проходить В/Ч3027 Національної гвардії України, можна почути, що з лав цієї військової частини вийшов "справжній нацгвардієць", Герой України, гранатометник Євген Тельнов, позивний Усач. Коли президент вручав Зірку Героя родичам загиблого Усача, він сказав, що звання Героя присвоєне за те, що Усач відбив атаку російських танків, зупинивши тим самим наступ на Маріуполь, приблизно так… У виступі не було ані слова про Іловайськ, ані слова. Хоча Героя Усач отримав за те, що знищував російські танки та бойові машини десанту в Іловайську. Я дуже пишаюся тим, що єдиний Герой України у батальйоні "Донбас" - це герой з гранатометного взводу.

У нас в Україні на даний момент дуже багато нагороджених бойовими нагородами. Але ці нагороди зараз нічого не варті. Навіть бойові. Навіть орден "За мужність", навіть звання Героя знецінилися настільки, що це просто дешеві брязкальця, які можна викинути на смітник. Я свій орден "За мужність" ніколи не надіну – хоча б тому, що я знаю, що багато гідних його ніколи так і не побачать або не побачили. А величезна кількість малодушних бездарів та балаболів із задоволенням його носять. Я не збираюся із ними ходити у одному строю та з одними нагородами. Але Усач – це один з небагатьох випадків, коли звання Героя було отримане заслужено.

Брати Усача до себе не хотів ніхто, жоден командир. Навіть вузол зв’язку відмовився. До мене підійшов начальник штабу і сказав, що є боєць, якого ніхто не хоче брати. Запитую, чому. А він мені каже, на вушко так: "Його вважають всі "тюфяком". Він ні на що не здатний, але він не хоче йти. Я можу його прогнати, але давай зробимо так: знаю, у тебе є вакантне місце у взводі. Візьми його – до першого зауваження. Перше зауваження – і виганяєш…" Я неохоче погодився.

Підполковник Михайло Ніколов (Лєрмонтов), який під час виходу з Іловайська змушений був взяти командування на себе: У нас було дуже багато гонору, ми себе вважали надлюдьми. На легкових автомобілях ми перли на танки, а вже з близької відстані – у них стріляли. Тому ми і вижили 03

 Євген Тельнов, Усач

Зараз у Нацгвардії проводяться щорічні змагання на звання найкращого гранатометника імені Тельнова… Але Усач не був найкращим гранатометником. Одного разу він не влучив у бойову машину десанта ворога, яка нерухомо стояла на відстані 50 метрів. Але в Іловайську він зарекомендував себе як один з найкращих воїнів. Про обстановку у Іловайську я вам говорити не буду… Для того, аби зарекомендувати себе там просто "добре" - потрібно було зробити більше, ніж ти можеш, дійсно проявити виключну мужність та відвагу.

… Танки Усач, звичайно, підбивав не один. Працювали друг Бугор, Піаніст, Усач, прикриття їм забезпечували як стрільці та підносили боєприпаси Камаз, Амбал, Брест, ще декілька штурмовиків та я. Коли підбили вже один з танків, у лісопосадці були виявлені російські БМД. Усач пішов до цієї лісопосадки та за моїм наказом їх знищив. Коли я йому ніс постріли до РПГ – по мені стріляли так, що навіть я, що звик ходити на повний зріст, мимоволі втягнув голову у плечі та зігнувся. Один мій гранатометник взагалі ліг біля кущів та вже не зміг встати – такий щільний обстріл був. У такому стані я підбігаю до вже підбитого російського танка і думаю, а де ж друг Усач? Підіймаю голову і бачу, що Усач стоїть оголений по пояс на танку, і розглядає щось там вдалині – природу гарну… І він живий! Я навіть не зміг йому нічого сказати. Я йому передав боєприпаси, і все - він пішов далі на знищення бойових машин десанту. Я, чесно кажучи, думав, що він загине. Але у неймовірно важких умовах він виконав наказ – без зайвих міркувань взяв до рук гранатомет і пішов практично на смерть. Щастя, що на той момент він вижив. Потім йому вдалося прорватися через оточення – він, з мого дозволу, пішов на прорив, вийшов. І загинув вже пізніше, рятуючи бойових побратимів, коли вони потрапили у засідку у 2015.

Герой – це не людина з великими мускулами. І не той, кому пощастило знищити більше ворогів, ніж іншому бійцю - тому що інколи це дійсно питання везіння. Герой – це той, хто з ризиком для життя, знаючи, що він з великою імовірністю може загинути, чесно виконує наказ та свій обов’язок Усе.

"ВЕЛИЧЕЗНА КІЛЬКІСТЬ ЗАГИБЛИХ ЗА 7 ХВИЛИН. І ВСЕ ЦЕ НА ТВОЇХ ОЧАХ, БО ОСЬ ВОНА – ДОРОГА"

Коли, виходячи з Іловайська, ми потрапили у цей пекельний коридор, там ще були Збройні сили України. І, за всієї поваги до ЗСУ, я маю визнати, що жодного гранатометника серед армійців тоді не було. Під "гранатометником" я маю на увазі у даному конкретному випадку людину, яка може вистрілити з гранатомета, а не фахівця з відповідною військово-обліковою спеціальністю. Жодного! Доходило до того, що деяких військовослужбовців ЗСУ доводилося бити ногами, щоб підняти з землі, погрожувати, гнати у бій. І все одно це не допомагало. Гранатомети і боєприпаси валялися на землі. Ніхто не взяв до рук гранатомет і не пішов знищувати танки або іншу техніку… Хоча, як виявилося згодом, там і спецназ був, і кого тільки не було...

Спротив чинило фактично… Не помилюся, якщо скажу, що близько 40 осіб. Я бачив у бою не більше 40 осіб, які стріляли з кулеметів, з гвинтівок, з автоматів, з гранатометів. Інші кілька сотень чоловік були просто деморалізовані. При цьому деякі з них героїчно проявили себе під час бойових дій у самому Іловайську! Але вони опинилися у ситуації, коли на їхніх очах загинули не 1-2 людини, а знищувалися цілі підрозділи… за 7 хвилин.

Підполковник Михайло Ніколов (Лєрмонтов), який під час виходу з Іловайська змушений був взяти командування на себе: У нас було дуже багато гонору, ми себе вважали надлюдьми. На легкових автомобілях ми перли на танки, а вже з близької відстані – у них стріляли. Тому ми і вижили 04

Ми йшли з Многопілля до Червоносільського. Я не військовий історик, але, здається, 7 хвилин була загальна протяжність нашого особисто руху, тому що ми ще поранених по дорозі підбирали та затягували у машину. Величезна кількість загиблих була… понад сотню тільки наших, а ще ж ми вбивали ворогів. За 7 хвилин. І все це на твоїх очах, бо ось вона – дорога.

"ПОКИ МОЇ БІЙЦІ СТІКАЮТЬ КРОВ’Ю НА ПІДЛОЗІ – НА ДИВАНІ ЛЕЖИТЬ ТОЙ, ХТО ЇХ РОЗСТРІЛЮВАВ"

У Червоносільському нас прикривало БМП. Якби не це БМП - втрат у нас було б набагато більше, багато хто не доїхав би. Це була машина 17 танкової бригади.

У нас було безліч поранених та загиблих, і ми облаштували польовий медичний пункт. Ну, як пункт… У один з будинків у селі ми почали зносити поранених. Деякі у дворі сиділи, найважчі лежали всередині. Тоді вже полонених російських взяли, у тому числі поранених, і я вже знав, що проти нас у тому числі російські десантники та танкісти.

Семенченка поранили ще в Іловайську, і він призначив начальника штабу, Філіна, виконуючим обов’язки командира батальйону, а мене призначили виконуючим обов’язки начальника штабу. До нас йшли тоді добровольчі батальйони – "Дніпро-1", "Херсон", "Світязь", "Івано-Франківськ"… Та й Збройні сили. Філін взяв на себе командування об’єднаними добровольцями у Іловайську, він був старшим серед усіх. А я був його заступником. З Червоносільського Філіну вдалося прорватися трохи далі, на декілька кілометрів, і там його машину розбили. Тоді я взяв на себе командування.

Заходжу я у санчастину. Мої бійці знівечені лежать на підлозі. А на дивані лежить якась людина азіатської зовнішності. Я питаю хто це. Мені кажуть що російській полонений танкіст, бурят. І я розумію, що поки мої бійці стікають кров’ю на підлозі – на дивані лежить той, хто їх розстрілював… Але на той момент у мені не було злості чи ненависті. Був холодний розрахунок. Я був переконаний, що танкіст не виживе, він дуже мучився. У нього все розпухло від опіків (потім з’ясувалося, що він не бурят – просто дуже розпухло обличчя) і… він займав місце. Біля нього метушилися санітари та кололи йому наші ліки. Тому одному з наших бійців – знаю кому, але не скажу – я віддав наказ його розстріляти.

Боєць цього не зробив, але не довів це до мене – і я був переконаний, що мій наказ було виконано. Вже потім, коли я вийшов з полону, хтось із моїх бійців сказав мені, що той танкіст був нашим… Я зрозумів, що віддав наказ розстріляти нашого, українського бійця. Ще й механіка-водія, який до останнього був у БМП, яка нас прикривала! У мене такий стан був…

Підполковник Михайло Ніколов (Лєрмонтов), який під час виходу з Іловайська змушений був взяти командування на себе: У нас було дуже багато гонору, ми себе вважали надлюдьми. На легкових автомобілях ми перли на танки, а вже з близької відстані – у них стріляли. Тому ми і вижили 05

 Михайло Ніколов у полоні, кадр з російського відео

Мене швидко заспокоїли, розповіли, що його тоді не розстріляли. Але я все одно його не шукав – я ж бачив його опіки, і був переконаний, що він все одно загинув. Лише у 2016 році мені сказали, що він вижив.

Цей хлопець справжній герой. Зараз він вчиться у Львові на офіцера. Його звуть Олександр Немешкало. Він після Іловайська далі воював, наскільки мені відомо, був знову поранений. А ще я у Фейсбуці згодом знайшов давнє повідомлення від нього – він до мене звертався у 2015 році, просився у батальйон "Донбас-Україна".

"ВІН НА ПЕРЕДОВІЙ ВОЮЄ БЕЗ НОГИ ТІЛЬКИ ТОМУ, ЩО ВИ - ТУТ"

Після звільнення з "Донбасу-Україна" я донедавна час від часу працював на фронті неофіційно. Але зараз із цим все складніше.

Інколи зі мною їздив боєць мій, позивний Вінниця, який під Іловайськом втратив ногу. Їдемо ми з ним з передової. Зупиняє нас колишній "Беркут"… тобто, правоохоронні органи. Дивляться, чи немає у нас зброї, вибухівки, ножів… Аж раптом помічають, що Вінниця на протезі. У формі та на протезі.

-А ви звідки їдете? – запитують.

-З фронту, - відповідаю.

А вони як причепилися:

-Що безногий робить на передовій?!

Я їм і так ввічливо пояснював, і так. Потім не витримав: "Невже ви не розумієте, що він на передовій воює без ноги тільки тому, що ви - тут?.."

У нас у "Донбасі" було дуже мало підготовлених бійців. Були вчителі, були інженери, хто завгодно… Дуже багато цивільних спеціальностей. Але ми йшли вперед, незважаючи на втрати. Ми йшли туди, куди ЗСУ, часто навіть з танками та артилерією, не ризикували заходити. Або заходили після нас, як це було у випадку з Лисичанськом.

Ми просто пішли вперед, напролом. У нас було дуже багато гонору, ми себе вважали надлюдьми. Ми знали, що нас можуть убити – але ж ми добровольці! Ми вищі за усіх! Добре це чи погано – не мені судити, але тоді це допомогало, і ми перли завжди уперед.

Ми так і вижили у Червоносільському – на легкових автомобілях ми перли на танки. Якби ми зупинилися у полі, як належить – ми би не дійшли до Червоносільського. На легкових автомобілях, на автобусах, у тому числі шкільних, на "Газельках", які підбивають, у яких горять люди – прямо, прямо на танки. А вже на близькій відстані ми у них стріляли. Тому що ми – добровольці. Це відігравало величезну роль.

Я ніколи не належав ані Нацгвардії, ані ЗСУ… ми належали добровольчому руху. Навіть коли у 2016 році я пішов з лав ЗСУ та воював далі у лавах, як то кажуть, незаконних збройних формувань – ми взаємодіяли з усіма, з ЗСУ, з НГУ, з "Правим сектором"… Але належали ми лише добровольчому батальйону "Донбас".

Хоча з офіційної точки зору батальйону "Донбас" ніколи не було і немає. Є В/Ч3027. Так само немає "Донбасу-Україна", 46-го. А "Правий сектор" - це з точки зору закону банда, озброєні злочинці, яких треба якомога швидше розігнати. З точки зору закону…

На жаль, наша провина також є у тому, що відбувається в Україні в останні роки. У тому, що не звільнений Донбас. Якби добровольчий рух не розвалився – ми могли б якось впливати на ситуацію у країні або хоча б на ситуацію на фронті. Чи вистачило б добробатів для того, щоб звільнити Донбас?.. Ні. Але ми могли б взяти, наприклад, Петрівський район міста Донецьк. Або місто Стаханов. Або Первомайськ. І зробити там свій центр спротиву російській агресії, закликати всіх добровольців України стікатися туди. Для цього мала бути єдина команда, єдине керівництво… Зараз добровольці кричать : "Нас кинули. За що ми боролися?! Нас зрадили!". Але треба подивитися і на себе. Я особисто з себе провини не знімаю.

Доброволець - це не тільки той, хто, коли необхідно було, встав і пішов на смерть. Але і той, хто, якщо вижив – не здався, не склав зброї, не припинив боротися. Під словом "зброя" я маю на увазі різну зброю. Ти маєш щось реально робити для України! Не обов’язково бігати та гранатами закидати супротивника… Але якщо їдучи на передову більшість щось там робить, то у тилу – ні. І я їх розумію. Не приймаю цього, але розумію.

Дуже відчайдушний боєць, який вже загинув, на жаль, мені казав: "…Я згоден іти на смерть, згоден залишитися калікою, без ніг, без очей – але я маю знати, що мої родичі, мої діти, мої сусіди, мої друзі знатимуть, що я боровся за Україну. Але я не готовий вчинити щось у Дніпрі, Харкові, Києві – нехай для України, але протизаконне. І бути оголошеним агентом російських спецслужб, завербованим кремлівською розвідкою… Або просто божевільним. Я не готовий…"

У мене особисто є почуття невдоволеності, що б я не намагався робити – все мало. Тому що я не завершив почате. А якщо це не завершити – виходить, що всі ті, хто загинув, виявилися непотрібним мотлохом, ми їх втратили по дорозі і все… Я не хочу, щоб так було. І я хочу за них мститися.

Валерія Бурлакова, "Цензор. НЕТ"

Дивитися коментарі → ← Назад до рубрики