Цензор.НЕТ

17.09.19 14:20

Боєць батальйону "Донбас" Сергій Міщенко: "Назустріч вискочив автомобіль із російськими окупантами і написом на борту "Отморозки". Цих виродків ми знищили. А потім взяли в полон ще 8 терористів"

Автор: Михайло Ухман

Боєць батальйону "Донбас" - Сергій Міщенко пройшов бої за Іловайськ. Він бачив, як усе розпочиналося 10 серпня. Розумів, що проти них діяли не сепаратисти, а російські окупанти.

Бувши стрільцем-санітаром, він рятував життя наших бійців, витягував поранених з поля бою. Були також моменти, коли довелося надавати допомогу ворогам.

Боєць батальйону Донбас Сергій Міщенко: Назустріч вискочив автомобіль із російськими окупантами і написом на борту Отморозки. Цих виродків ми знищили. А потім взяли в полон ще 8 терористів 01

"У НАС БУВ НЕПОГАНИЙ "МАХАЧ" З ТЕРОРИСТАМИ У ПОПАСНІЙ. ПРОТЕ ІЛОВАЙСЬК ЗУСТРІВ НАС ПО-ІНШОМУ"

- Розказуючи про Іловайськ, хочу зразу розвінчати міф про те, що добровольчі батальйони зайшли в місто суто по своїй волі. Це – неправда.

Коли ми приїхали з Курахового на перший штурм, там уже стояли бійці ЗСУ і, судячи з блокпостів, вони перебували біля міста кілька днів. По-друге, перед першим штурмом Іловайська – 10 серпня 2014 року - там знаходився представник президента Юрій Луценко. Тому, вочевидь, операція була спланованою всіма сторонами. Те, що не було координації, – це інше питання.

Того дня ми наступали двома колонами. З одного боку йшли батальйони "Шахтарськ", "Азов". З іншого: ДУК "Правий сектор" і "Донбас". У нас не було зв’язку між собою, карт. Ми вважали, що все буде, як з іншими містами. Тому, коли почули про Іловайськ, – нічого не затремтіло.

Це була така собі розвідка боєм. Аналогічно робили в Попасній. Заходили до першого супротиву, закріплялися, розвідники брали координати, ми відкочувалися.

Я служив у першому відділені першого взводу першої роти. Саме нас кинули на підкріплення групи розвідників, яка просувалася залізничними коліями в середину міста. Там ми потрапили у засідку російських спеців. Це було відчутно, що перед нами не сепаратисти. Ми знаємо, як ці місцеві наркомани воювали. А тоді наша група стикнулася з реальними майстрами своєї справи.

- Як ви зрозуміли, що це пастка?

- Наше відділення йшло попереду. Розвідники залазили на вагони, щоб когось побачити. Підійшли до бетонного паркану, який огороджує колії. І вже там втратили першого свого побратима - Вадима Антонова із Житомира, з позивним Самальот. Далі почалося найгарячіше.

Ми між вагонами, окупанти за парканом. І ми перекидаємося гранатами. У них, як і в нас – не було Ф-1, інакше для когось  цей бій міг закінчитися дуже швидко. В цьому бою поранило снайпера з позивним Том. Дуже хороший спеціаліст, який завдав чималої шкоди кремлівським найманцям. Взагалі все тривало близько півгодини. Також пораненим виявився Сенсей..

Але події були страшенно насичені. Між нами відстань в десять метрів. Вони вилазять, кидають гранату, стріляють. Ми відповідаємо. Одна з РГД розірвалася в кількох метрах від мене. Але все обійшлося.

Ми знаємо, що кремлівські терористи тоді втратили командира своєї групи. Його було важко поранено. Чи вижив він - невідомо.

Я ж був санітаром у групі і відповідав за евакуацію поранених. Проте Самольота не вдалося вивезти. Він був під самим парканом, туди було неможливо підійти. Плюс до всього, з правого флангу просувалася інша група. І нам заборонили навіть дивитися туди, не кажучи про те, щоб стріляти. Щоб не було "френдліфаєра", тобто стрільби від своїх.

Нам поступила команда, щоб відійти до себе, в тил. Там зустрілися із командирами, вони нам повідомили, що зараз по цих позиціях працюватиме міномет. Коли ми повернулися до місця загибелі Самольота, його тіла уже не було. По слідах на паркані ми зрозуміли, що тіло Вадима вороги перекинули до себе.

Цього разу на нас теж чекала засідка. Проте в нашому тилу, в будинку колишньої таможні, залишився наш побратим командир відділення Чуб, який підвернув ногу і не міг іти в бій. Він прикрив нас з кулемета.

- Якщо там знову чекала засідка, значить, міномети наші не допомогли?

- Це серпень 2014 року. Ми показали місце на карті, куди потрібно насипати. Проте тоді ніхто не розбирався.

- Які відчуття були після цих боїв? Ви розуміли, що це не Карлівка чи Лисичанськ? І тут все буде по серйозному?

- В нас був непоганий "махач" з терористами у Попасній. Проте Іловайськ зустрів нас по іншому. А ми думали, що все буде, як завжди. Зайшли, постріляли, вороги втекли.

Коли ми відходили біля моста, який пізніше намагалися підірвати, я справді бачив тоненькі електричні дроти, які були протягнуті в напрямку віадука. Проте – не звернув уваги на це, адже голова була забита іншим.

А їх кинули московські окупанти, щоб підірвати сам міст. Тільки загибель наших побратимів, які виявили цю пастку, врятувала всю групу від розгрому.

Повернувшись на місце дислокації, ми побачили, що бійці батальйонів "Азов" та "Шахтарськ" - обідали. Хоча під час бою нам сказали, що вони прикривають правий фланг. Тобто незлагодженість була катастрофічна.

"Я БАЧИВ ЛЮДЕЙ, ЯКІ ЇХАЛИ У СВОЇХ СПРАВАХ, І ПРИ НИХ МИ ЗНАХОДИЛИ ЛИСТКИ, НА ЯКИХ БУВ НАПИСАНИЙ ГІМН УКРАЇНИ!"

- Родина знала на той час, що ви в Іловайську?

- Ні. Вони про це пізніше дізналися. Мені телефонували з військкомату. Адже перед тим, як попасти в батальйон "Донбас", я пробував офіційно воювати, через ЗСУ. Але військкоматам було не до мене. Коли вони надумали зв’язатися зі мною, я перебував у бою. Включив гучномовець, вони почули вибухи, все зрозуміли і відчепилися.

Хоча, перед тим, як приймати присягу у батальйоні, я ходив у свій військкомат. У мене було приписне, а потрібно – військовий квиток. Пояснив їм проблему. Там мені сказали: "Ето можна порішать. Але всьо стоит – 200 доларів"! Я розвернувся і пішов.

Через деякий час знову зайшов до них, вже у військовій формі. І зразу заявив. "У вас будуть проблеми. В мене нагородження завтра, потрібен квиток, а ви мені його не даєте". За день зробили, без ніяких грошей. Це – Київ, тут все можливе.

- Смішна ситуація, хоча, одночасно тут злитися потрібно на виродків тилових, які маніпулюють солдатами. А взагалі, часто були комічні ситуації на фронті?

- Це наше життя, і в ньому все є. Пригадую один такий випадок в Іловайську. Ми сидимо в школі. У бійців пухнуть вуха, так хочуть курити. Постійно підходять до командира. А він уже втомився говорити і просто показує на спину і на груди. Я підійшов до нього і читаю. Спереду пише: "Сигарет немає". На спині: "Взагалі – немає"..

- Про Іловайськ розказують багато, особливо про його населення. Одні кажуть, що жителі ненавиділи українських бійців, інші – навпаки. Як складалися ваші особисті контакти з ними?

- Коли ми уже стояли на школі, це другий штурм міста. Я бачив людей, які їхали у своїх справах і при них, ми знаходили листи паперу, де був написаний Гімн України! Мене це здивувало, я запитав в одного жителя, навіщо це йому? Виявилося, що окупанти запустили таку інформацію, мовляв, "укропи" розстрілюють всіх, хто не знає Гімну України. Я піднімаю автомат і кажу до цього чоловіка, який вищий за мене ростом, здоровіший: "Починай. З другого куплету". Він стояв, весь червоний і тут умить – побілів. Я не витримав і сказав: "Дурак, як можна вірити в таку нісенітницю. Ти ж адекватний?! Хто тебе стрілятиме, за що?" Цей задурманений московією чоловік просто мовчав.

Боєць батальйону Донбас Сергій Міщенко: Назустріч вискочив автомобіль із російськими окупантами і написом на борту Отморозки. Цих виродків ми знищили. А потім взяли в полон ще 8 терористів 02

У НАС ТІЛЬКИ БУЛА СТРІЛЕЦЬКА ЗБРОЯ. НАШІ КОМАНДИРИ РОЗРАХОВУВАЛИ НА БАТАЛЬЙОНИ "АЗОВ", "ДНІПРО" ТА ЇХНЮ ТЕХНІКУ

- Бої в Іловайську – це був свідомий вибір всіх бійців батальйону?

- 15 серпня у нашої роти мала закінчуватися ротація. Вийшов Семенченко і сказав: "Я залишаюся". Хто хоче, мовляв: "Ласкаво просимо". Залишилася майже вся частина батальйону, яка брала участь у цій операції. Тільки невелике число людей поїхало додому, адже мало певні плани. Ніхто не хотів їхати додому. Всі були в передчутті перемоги.

У ніч на 18 серпня ми ночували в Грабському, утримали коридор. А потім, з боку Донецька, через селище Кобзарі ми зайшли в Іловайськ.

Все було спокійно. При в’їзді були утворені блокпости. І наші бійці, знявши жовту стрічку з рукавів – це була ідентифікація приналежності до українського воїнства, - брали в полон сепаратистів, які їхали біля нас, думаючи, що це російські найманці.

19 серпня зранку група розвідників вийшла до іншої частину міста, яка була під окупантами. В цій групі перебував і Семенченко. Його та ще кількох хлопців поранили, коли терористи почали насипати з АГС. Наш удар мав відволікати, щоб батальйони "Азов" та "Дніпро-1", могли зайти з іншого боку. Проте вище вказані батальйони не змогли прорвати оборони і до міста навіть не дійшли.

Попри евакуацію Семена, ми продовжили штурм 19 серпня. Ми втратили бійців: Скіфа, Шульца. Ці події надто закарбувалися в моїй пам’яті. Дві частини міста з’єднував невеликий місток. Ми постійно бігали через нього, хоча це місце прострілював снайпер. Бій тривав усюди. Нам назустріч вискочив автомобіль з російськими окупантами, з написом на борту "Отморозки". Цих виродків ми знищили. А потім взяли в полон ще 8 терористів.

Оскільки всі були зайняті в бою, мені доручили переправити їх в тил. Це було захоплююче видовище. Я тепер розумію, якби вони розвернулися і намагалися мене знищити - я б програв. Перед цим забігом я попередив полонених: хтось із вас спіткнеться - зразу стріляю. Уже прибувши до своїх, наші хлопці розказували, який вигляд мала ця ситуація збоку.

"Бачимо біжать "сєпари". Всі руки вгору і мчать на нас" - сміючись, розповідали побратими. Цей шлях у 250 метрів був надто небезпечний. Московський снайпер не давав приходу, до речі, він влучив одному з тих, кого я конвоював, у плече. Пізніше, цього снайпера взяв у полон наш боєць Семьорка.

- Вам вдалося вивести окупантів. І ви знову повернулися в бій?

- Хочу сказати, що за моєю спиною були медичні курси по системі НАТО. І моєю прямою задачею було надавати медичну допомогу. Я думаю, що саме через це мене і прийняли в батальйон. Тому, доставивши полонених, звісно, що я повернувся до своїх побратимів. Там же мені вдалося зустрітися з Марко Паславським, позивний Франко.

Він загинув, коли ми уже відходили з тої частини міста, де були окупанти. Нам не вдалося вибити їх. Спротив був неймовірний. Вороги стріляли з висоток, з усіх місць, де можна вести вогонь. Плюс до всього, їм на допомогу приїхали БТР з піхотою, так званий батальйон "Восток". У нас тільки була стрілецька зброя. Наші командири розраховували на батальйони "Азов", "Дніпро" та їхню техніку.

- Де ж тоді перебували сили ЗСУ?

- Вони стояли в Многопіллі, і їхні блокпости розташувалися навколо міста. Пригадую, що з нами заходив капітан "Апіс" із своїм підрозділом. Особиста роль цього чоловіка в Іловайській операції неоцінена. Хлопці цього капітана робили класні справи. І в школі вони не ночували, просто приїжджали на наради.

ТІ ДНІ НАЙВАЖЧИМ БУЛО ЗНАЙТИ МАШИНУ, ЩОБ ВИВЕЗТИ ПОРАНЕНИХ"

- Багато було втрат саме в цих боях?

- Дуже.

- Як ви ставилися до цієї ситуації? Адже медичні курси не можуть навчити холоднокровності, способу не втратити голову..

- Хочу зазначити, що тоді і хлопці були достойні. Вони не впадали у розпач, а гідно терпіли поранення. Пригадую, коли перев’язував одного хлопця, в нього були кістки на ногах розтрощені. Надаю допомогу і жартую: "Як же так? Нам же ж на дискотеку іти". Він відповідає, що з дівчатами було б непогано погуляти. Санітарка Аліна, яка знаходилася біля нас, подивилася на мене, на нього і каже: "Яка дискотека, в нього пів ноги немає". Хлопець, замовчав, подивився на ногу, проте якоїсь такої істерики – не було..

Потім наші всі медики повантажились на машини і виїхали, повізши поранених. Мене, Кошку і Вітерка викликав начальник штабу батальона Філін. Та наказав робити шпиталь на місці, щоб уникнути хаосу в майбутньому. Ми, без медичної освіти, почали займатися цим.

Зайшли в приміщення школи і в трудових майстернях, де навчалися учні, створили щось подібне на шпиталь. Проте, після обстрілів 24 серпня нам довелося перенести шпиталь у підвальне приміщення. І вже там надавати допомогу численним пораненим.

У ті дні було найважчим знайти машину, щоб вивезти поранених. То розвідників наших постріляють і нікому супроводжувати. То ще щось.

- Ви згадували про санітарку Аліну. З вами в Іловайську були дівчата?

- Так. В батальоні дівчат було чимало. В Іловайськ з нами зайшли Кошка, Аліна, Сестра, Масяня і Строїтель. Вели себе дуже стійко, заряджаючи своєю впевненістю у перемозі і чоловіків. Особливо коли в місто зайшли українські міліцейські підрозділи, які не знали, що їм робити. Адже бійцям повідомили, що вони просто зачистять місто, ніякої війни. З ними зайшли ще дві волонтерки: Мурка і Мері, які мали середню медичну освіту. Тому нам стало трохи легше. Мурку пізніше важко поранили. Але це було потім. А в той час тривали важкі бої.

Незважаючи на все те, що відбулося потім, усім дівчатам пощастило вижити у тому пеклі. Поранення, контузії в них майже в усіх, але ж вижили. Вони берегли нас, а ми їх.

Нам з Вітерком дали завдання: вивезти поранених в Многопілля. Коли поверталися до своїх, то змінили маршрут, чогось він нам не сподобався. Приїхали на місце дислокації, а дівчата плачуть. Запитуємо їх, а вони вважали, що нас повбивали. Старим маршрутом, якими ми мали їхати, пересувався якийсь наш автомобіль. Його окупанти розбили.

Я старався розмовляти з дівчатами, пояснював, що тут потрібно без істерики. Вони все розуміли і поводили себе гідно. Зате були хлопці, яких ми справді відправляли в "евакуацію". Тоді тривали важкі бої. Відповідно кожен себе поводив, як міг. Наскільки був підготовленим..

Проте я завжди наголошую і зараз хочу це зробити. 26 серпня, машина, яка виїхала з пораненими, – 27 числа уже була на великій землі. Тоді ще, як такого котла не було. Тому, потрібно було виходити.

А вже, в ніч з 27 на 28 – машина з пораненими не могла виїхати. Ми були в кільці. Тобто фактичне оточення почалося в ніч на 28 серпня 2014 року. До того моменту росіяни просто закріплялися.

- Українським бійцям, у полон попадалися кремлівські терористи і їхні найманці з України. Вам довелося з ними спілкуватися?

- Одного з цих найманців, я навіть брав у полон. Ще перед "котлом" на нас виїхав автомобіль "Газель". Ми його зупинили, я перший заскочив в машину, пробігся до кінця кузова і навів автомат на крайнього бійця, який сидів у машині. Сепаратист у той момент намагався заховати пістолет. Як потім виявилося – це був Юрій Юрченко з позивним Француз чи Анрі. Журналіст, сценарист, який моментами міг бути незрозуміло ким.

Я запитав його, з ким він воює, навіщо..? Той відповів: "Там, в "Правому секторі" - одні бандерівці". Спілкуючись із російськими полоненими, теж чув від них: "Та ви нормальні, а інші батальйони, просто звірі".

Пізніше, я надавав допомогу цьому псевдожурналісту, в нього була зламана нога. В іншого сепаратиста – прострілене коліно. Ці виродки були повернуті в Донецьк по обміну. І коли наші хлопці попали в полон, окупанти пізнавали їх і знущалися.

Боєць батальйону Донбас Сергій Міщенко: Назустріч вискочив автомобіль із російськими окупантами і написом на борту Отморозки. Цих виродків ми знищили. А потім взяли в полон ще 8 терористів 03

НАС ЛЕТІЛО ВСЕ: ТАНКИ СТРІЛЯЛИ, ПТУРИ… ОДНИМ ІЗ ПЕРШИХ ОКУПАНТИ РОЗБИЛИ МЕДИЧНИЙ АВТОМОБІЛЬ, ЯКИЙ ЇХАВ ДЕСЬ ТРЕТІЙ У КОЛОНІ"

- Як розгорталися події 28 серпня?

- Це був так званий день тиші. Нам заборонили першими відкривати вогонь вбік росіян. Всі збирали речі, готувалися до виходу, хоча – ніхто не знав, коли це відбудеться. Постійно називалися різні години. Зранку 29 серпня наша колона вийшла під Многопілля. Там об’єдналися із бійцями ЗСУ і пішли вперед. Спочатку все було тихо, а потім почали працювати їхні міномети. Таке враження, що окупанти виганяли нас на дорогу.

Надійшла команда на вихід. Ми були в чистому полі, і вздовж дороги стояли білі прапорці. Я здивувався, подумав, що це – дороговказ. Помилився – це росіяни позначили квадрати, куди вести вогонь.

Тоді в нас летіло все: танки стріляли, ПТУРи… Одним із першихокупанти розбили медичний автомобіль, який їхав десь третій у колоні.

Нашій машині пощастило доїхати до Червоносільського лиш тому, що вона маленька. Ми їхали і ховалися за великими машинами. Проїжджаємо повз пожежну машину, бачимо, біля неї ПТУР пролетів, другий теж не попав. Третій – влучив точно в ціль.

У такому хаосі, ми увірвалися в село. Захопили разом з іншими бійцями кілька хат і закріпилися там. Росіяни не були готові до того, що ми прорвемося. Колона мала бути знищена на цьому п’ятикілометровому марші. Загалом, уся група врятувалася тільки тому, що не зупинялася, а проривалася в Червоносільське.

- З чим вам довелося зіткнутися у селі?

- Все уже не пам’ятаю. Приїхав туди уже легко контуженим. А потім почав виконувати свої медичні функції. Адже мав близько 20 важких поранених. Яким потрібна була допомога.

До мене потім привели росіянина. Один з них мав прізвище Ільмітов, він був родом із Ульяновська. Полонений сказав, що він простий санітар. Як потім виявилося – цей виродок був снайпером. Але його привезли до мене в шпиталь, щоб хтось із наших не підстрелив..

Іншого росіянина принесли хлопці трохи згодом, він був важко поранений.

- Цей "санітар" як себе поводив, можливо, допомагав?

- Через весь цей хаос, я спочатку не звертав уваги на нього. Сидить собі чоловік у російській формі.

Пораненого окупанта я попросив своїх командирів, щоб віддали росіянам. По-перше – в мене не вистачало лікарських засобів. По-друге, він займав місце в шпиталі, якого й так бракувало українським воїнам. Цей Арсен Ільмітов почав допомагати мені. Виходив із шпиталю, вільно. Приносив воду. Зараз це дуже смішно, а тоді навпаки… було дивно.

Я запитав цього пораненого, хто в нього командир? Щоб підтвердити їм, що у нас полонений важкий. Той відмовився говорити. Тоді Ільмітов сказав до свого землячка: "Говори, дурак. Тут ніхто нікого вбивати не хоче"!

Росіяни по рації виходили на нас і говорили: "Здавайтеся"! Ми відповідно вийшли з командиром цього росіянина на зв'язок. В нього був позивний Лис. І сказали, щоб забирав свого бійця, інакше той до ранку не до живе.

"ОКУПАНТИ ЗАПРОПОНУВАЛИ, ЩОБ ХТОСЬ ІЗ НАШИХ МЕДИКІВ ПІШОВ ДО НИХ І НАДАВ МЕДИЧНУ ДОПОМОГУ ВСІМ. ТОДІ ВОНИ ВІДПУСТЯТЬ УКРАЇНСЬКОГО БІЙЦЯ"

- Ви згадуєте, що було багато наших поранених і вони помирали. Невже достатньо цих трьох денних курсів, щоб надавати медичну допомогу бійцям?

- По-перше, ці курси навчили мене – не панікувати. А діяти холоднокровно, за простими алгоритмами, крок за кроком. Розділяти поранених по важкості і надавати відповідну допомогу. Наскільки мені вистачало знань. Там не потрібно оперувати, а всього лиш – стабілізувати. Правда, коли повернувся в Київ – ці емоції виплеснулись в мені з новою силою. І мені було дуже важко все пережити. А на той час не було жодної вільної хвилини, щоб жалітися чи думати. Закінчилися обстріли, поранені стабілізовані – все одно є постійна робота. Перебрати залишки ліків та перев’язки, доглянути важких, організувати евакуацію. Вільного часу взагалі не було.

З нами знову зв’язалися окупанти. Вони сказали, що в них немає лікарів. Проте є важкі поранені і один із них – український боєць. Вони запропонували, щоб хтось з наших медиків пішов до них і надав медичну допомогу всім. Тоді вони відпустять українського бійця.

Командир підійшов до мене і каже: "Треба когось знайти". Кого тут знайдеш? Дівчат не пустиш туди.. Довелося самому іти.

Коли збирався, взяв із собою гранату, щоб уразі чогось підірватися і довго не страждати. Адже там могли бути "кадировці", вони не церемонилися з українськими полоненими. Я розумів, що можу не повернутися. Хоча, тоді міг загинути і від своєї кулі..

- Це як?? Адже все було домовлено, наказ від командира..

- Коли зустрівся в Києві зі своїм другом, кулеметником, він мені розказав цікаву історію. "Дивлюсь" - каже побратим, - "Яр іде здаватися. Я наводжу ствол і думаю: "Ах ти ж сука". Але потім подумав: "Та ладно, живи скотина". Ось така історія.. Ми, коли зустрічаємося, він вибачається, а я сміюся. Проте тоді було не до сміху.

Деталі переходу мені повідомляв наш офіцер з позивним Гал.

- Док, ти хіба ж лікар? – запитав він мене?
- Ну такоє… Лікар чи ні, а подивитись точно зможу.
- Тоді слухай. Треба підійти до першого їхнього окопу, вони прямо на пів на другу від мене, бачиш? Між двома деревами та кущами, - вказує очима напрям Гал, не піднімаючи рук - вони винесуть туди своїх трьохсотих, кажуть що у них є один наш, також поранений, може й віддадуть.

Я лише кивнув у відповідь. Сили відповідати вже немає. І пішов по заданому орієнтиру.

Йдучи до росіян, помічав речі, які здавалися несуттєвими. Глибоке блакитне небо. Запах горілого, змішаний з ароматом ріллі та понівеченої траками ворожої техніки. Незвична тиша.
Підняті руки миттєво мліли і йти ставало, ще важче. Але зупинятися не можна.
Шкіра ніг нестерпно зуділа в тих місцях, де штани просочені запеклою кров’ю поранених, тобто майже вся.

Мені цікаво було, чи у всіх так воно зудить, чи то особиста нова алергія? В той момент, я згадав, що забув витягнути білий прапорець. Але в кишеню за ним не ліз.

Здолавши поле, зупиняюся на дорозі в двадцяти метрах від ворожого окопу. Назустріч виходять двоє. Один з них явно офіцер.
- Доктор?
- Да.
Обшукують геть не професійно, але на прицілі тримають впевнено, один одному не заважають.
- Руки можно опустить?
- Опускай, но не дергайся. Сейчас наших принесут – відповіли вони.


На край бруствера виносять дві пари нош. Окупанти обидва важкі, але притомні, у формі російської армії. Нашого не принесли, мабуть збрехали. Значить, і не відпустять, думав тоді собі.

Дістаю з нижньої кишені штанини аптечку та почав огляд. В очі відразу впадає інша техніка бинтування та замотування поранених кінцівок, у додаткові шматки тканин, ще "совєтського" зразка. Навіщо їм були ці простирадла ? Один явно вже був не жилець, без реанімації не витягне і до ранку, другий хоча важкий, але стабільний.
- Им что-то кололи? - запитав у солдатів.
- Противошоковое дали, больше нечего, наши доктора отстали от колонны, обломались по дороге… суки…
- Ну что я могу сказать? Все сделали правильно. Рецепт выписывать не буду. Первому, как минимум, нужно срочное переливание, второго просто в больницу надо везти, чем скорее, тем лучше. Ближайшая ваша в Харцызске. Мы туда всем местным рекомендовали ехать, если они от эвакуации отказывались,– говорив я росіянам.


- Ну я пойду? Или у вас еще кто-то есть? – запитав у них.
- Может, им уколоть еще чего надо, док? – запитав мене геть молодий хлопець, що притягнув ноші. Він явно нервувався більше за всіх, метушився, поряд з пораненим приятелем.
"Та житиме твій "дружбан". А той що поруч - вже навряд", - подумки заспокоював я його.

Вони нашого бійця не винесли. Довелося торгуватися. Окупанти відправили мене в будинок, де він лежав. Там побачив свого побратима Полтаву. Проте зрозумівши, що без нош мені його не винести, біжу знову до росіян, перестрибую їхній окоп і мчу на свої позиції.. Потрібно було бачити очі росіян!!! Вони дивилися на мене і не розуміли, що коїться. А я їм ще кричу: "Я зараз повернусь. Я швиденько".

Я взяв ноші, які були в мене, ще одного бійця, щоб винести Полтаву і знову направився в бік окупантів. Оглянув при тому ще кількох поранених московських окупантів. Одному з них нічого не загрожувало, іншому уже ніхто не міг допомогти. Але змушений був поставити кілька стандартних запитань цим виродкам. Коли поранений, що кололи? Вколов один антибіотик і пішов до своїх позицій.

- Ви не розказували нашим, які укріплення в росіян, щоб можна було прориватися?

- Мене ніхто не допитував. А люди і так, в ніч на тридцяте – переходили російські позиції і проривалися на мирну землю. Багатьом це вдалося. Я говорив усім, щоб піднімалися і тихенько вночі виходили з оточення. Адже нас із пораненими ніхто б не добивав. Проте більшість групи відмовилися.

"ТРИДЦЯТОГО МИ ЗДАЛИСЯ В ПОЛОН РОСІЯНАМ, З УМОВОЮ, ЩО ВОНИ НАС НЕ ВИДАВАТИМУТЬ ТЕРОРИСТАМ ІЗ ДОНЕЦЬКА"

А ситуація на той момент була уже катастрофічною. В одного з важкопоранених бійців, позивний Ест, почалася гангрена, було чути той запах. Хтось помирав. Я чогось думав, що це уже прийшов кінець. Тому обійшов усіх поранених, зібрав їхні координати. Багато з бійців розуміли, для чого це.

Вже пізніше в Києві мій телефон дали родичам полонених побратимів. Я їм говорив, що хлопці на спеціальному завданні, так мене просили сказати бійці. Проте, коли родини дізналися, що їхні чоловіки, сини, в полоні, вони телефонували і кричали, чого я їх обманув…?

Тридцятого ми здалися в полон росіянам, з умовою, що вони нас не видаватимуть терористам із Донецька. Ми переночували з 30 на 31 серпня в одному із КамАЗів. Там було вже 12 важкопоранених. Зранку, 31 серпня, помер Ест із Черкас. Я підбіг до одного московського офіцера і кричав, що їм загрожує трибунал. Мовляв, вони не дають допомоги пораненим, порушують всі канони війни і так далі.

В мене зірвало дах, я геть не контролював себе. Проте москаль, опустив голову і нічого не говорив. Було видно, що йому соромно, але він нічого не може вдіяти.

Потім мені сказали, щоб я порахував скільки в нас поранених. Ми зробили, що вийшло – 35. Тобто – набагато більше, ніж було насправді. Нас вивезли в село, там ми зустрілися з іншою нашою колоною, у якій були машини з Полтавської роти санітарного забезпечення.

Ми повантажились і в той момент, окупанти привезли Філіна, одного із командирів батальйону "Донбас"! Він був з мішком на голові, одягнутий у футболку Національної гвардії України. Проте росіяни не знали, хто перед ними. Філін називав себе старшиною роти з батальйону "Херсон"!

Там була величезна кількість полонених. Тому їм важко було когось відсіяти. Коли залишилося сто бійців у полоні, вони швидко ідентифікували усіх.

- Коли ви зрозуміли, що житимете?

- В ніч на перше вересня ми приїхали в Розовку (Запорізька область) у польовий шпиталь. Побачив прапор України над наметом.

Я здав усіх поранених. А вже першого вересня з важкопораненими бійцями, їх налічувалося 11, нас перекинули гвинтокрилом у Дніпро. Волонтери прямо на летовищі подарували мені мобільний телефон. Прийшло розуміння, що якийсь тягар спав з душі.

Хоча, що робити далі? Не знаю. Була повна пустка. Дякувати Богу, мені допомогли волонтери. Нагодували, помили і я поїхав у Київ. Там не було ніякої координації. Я не знав, кому віддати речі загиблих, хто прийме від мене інформацію? Повний безлад. Родичі хлопців телефонують. Що їм казати?

Найважче було переживати те, що мої всі побратими в полоні. Навіть був такий момент, коли збирав рюкзак, щоб їхати в Донецьк, до своїх. Адже розумів, що вони отримають за себе, за мене. А хто їм допомагатиме? Але десь саме в цей час, мене запросили до Дніпра, де створювалися мобільні групи для забезпечення обмінів. Участь ву цій групі дуже допомогла мені чисто психологічно. Гарно бути при якій-небудь важливій справі.

Навесні 2015 року, я демобілізувався. З тих пір минуло 4 роки, проте Іловайськ не відпускає і не вийде з бійців ніколи.

Михайло Ухман, "Цензор.НЕТ"

Дивитися коментарі → ← Назад до рубрики