Цензор.НЕТ

08.10.19 10:44

Офіцер ЗСУ Вікторія Лушпинська: "Ночами я не сплю. Лежу з розплющеними очима, тому що не знаю, де ми з сином завтра житимемо"

Автор: Валерія Бурлакова

Жінка, яка вже 12 років служить в українській армії та сама виховує дитину з інвалідністю, потребує допомоги.

Офіцер ЗСУ Вікторія Лушпинська: Ночами я не сплю. Лежу з розплющеними очима, тому що не знаю, де ми з сином завтра житимемо 01

"ТИ ТАКА БОЙОВА. ПІДЕШ В АРМІЮ?"

Коли мені було 13 років, померла моя мама. Я потрапила у дитячий будинок.

Потім з нього нас "розпихували" куди тільки можна, і я опинилася у коледжі зв’язку. Нам обіцяли працевлаштування, але, тим не менш, закінчивши коледж, я залишилася без роботи. "Віко, ти така бойова! Ти ж і в поліцію хотіла йти, і юристом мріяла стати… Може, підеш в армію?" - запропонувала тоді моя керівничка з коледжу. І я відповіла їй, що піду. З радістю.

Так у 2007 році я почала служити у 24 бригаді, а за півтору роки перевелася в 11 артилерійську бригаду у Тернопіль, на свою батьківщину. Була в ці часи на різних посадах по зв’язку – і начальником апаратної, і радіотелеграфістом, і телефоністом.

Коли закінчився мій перший контракт, я зрозуміла, що готова залишатися в армії та хотіла б стати офіцером. Тому я поступила до Академії сухопутних військ у Львові. Отримавши за 5 років офіцерське звання, за розподіленням я потрапила на службу у миколаївську 79 десантно-штурмову бригаду. Згодом там мене призначили на посаду заступника командира розвідроти.

Офіцер ЗСУ Вікторія Лушпинська: Ночами я не сплю. Лежу з розплющеними очима, тому що не знаю, де ми з сином завтра житимемо 02

Я дуже довго вмовляла командування, щоб мені дозволили поїхати в АТО. І, зрештою, добилася свого – але для цього довелося дати командирам обіцянку, що там я не буду проситися на бойові. Я, звичайно, обіцянку порушувала і просилася, інколи успішно… Та все одно скажу чесно, що безпосередньо на бойових я була дуже мало. Такі у десантників були правила: жінку шкода. "Коли вб’ють бійця – бійця можливо замінити, - казав мені командир нашої роти. – А коли вб’ють офіцера, тим більше жінку, це дуже важко. І це дуже важко переносить особовий склад".

Офіцер ЗСУ Вікторія Лушпинська: Ночами я не сплю. Лежу з розплющеними очима, тому що не знаю, де ми з сином завтра житимемо 03

Після двох місяців на фронті мене все ж таки відправили назад у тил. У мене там почалася депресія… І я почала думати про те, що мені вже 29 років, що треба вже не тільки служити, а і дитину народити… Так незабаром і сталося.

Батько мого сина – також військовий, офіцер. Але ми з ним розійшлися. Напевно, він злякався, злякався відповідальності, тому що у перші три місяці вагітності у мене був дуже важкий токсикоз… Я його ні про що не просила потім. Адже дитина – це не собачка, щоб умовляти когось прийняти її. Не хоче – так не хоче. Зате я тішуся, що у мене є мій Марчик.

"НОЧАМИ Я НЕ СПЛЮ. ЛЕЖУ З РОЗПЛЮЩЕНИМИ ОЧИМА, ТОМУ ЩО НЕ ЗНАЮ ДЕ МИ БУДЕМО ЗАВТРА ЖИТИ"

Так я залишилася сама. Звичайно, мені довелося піти у декрет. Але "декретні виплати" у ЗСУ – це просто заробітна плата за три місяці. І все. На власних заощадженнях із грудною дитиною я протягнула лише півроку. Адже ми не мали навіть власного житла. Не мали нічого.

Коли стало зовсім нестерпно, я подзвонила своєму командиру бригади. Пояснила свої проблеми, сказала, що нам із сином потрібна хоча б кімната у гуртожитку та попросила у нього поради: куди можна звернутися? Командир якось агресивно відповів мені, що таких, як я, багато.

Все одно я і далі зверталася до знайомих, писала якісь рапорти та листи… Але це нічого не давало. Три роки ми з сином прожили завдяки тому, що мої військові товариші постійно запитували мене: "Ну що там, Віко? Може, тобі на молоко якесь треба гроші? Може, ще щось потрібно?" А мій друг Ігор Саєнко взагалі майже всю свою зарплату постійно нам із сином відправляв, щоб ми могли і квартиру орендувати, і купувати все необхідне… "Я все одно в АТО сиджу", - казав.

Офіцер ЗСУ Вікторія Лушпинська: Ночами я не сплю. Лежу з розплющеними очима, тому що не знаю, де ми з сином завтра житимемо 04

Потім нам доводилося місяцями жити по друзях. Ми часто переїжджали. Син на той час уже почав усе розуміти. Просинався в істериках через те, що стіни нові… Та і мені це все на психіку теж добряче тиснуло. Я вже стільки років усюди відчуваю себе чужою, що з глузду з"їжджаю. Здається, що я вже пережила найстрашніше – операцію сина. Але я все одно ночами не сплю. Просто лежу з відкритими очима. Тому, що я не знаю, де ми завтра житимемо.

Зараз ми з сином завдяки знайомим волонтерам живемо у приміщенні автосервісу на третьому поверсі. Тут поруч із офісами є щось на кшталт квартирки. Є кухонька, є ванна, є кімната. Акуратно все… Але це тимчасово, це лише до опалювального сезону. Потім нам знову доведеться піти.

"ВИХОВАТЕЛЬКА СКАЗАЛА, ЩО МАРК СТАВ ПОГАНО ЧУТИ. Я НЕ ПОВІРИЛА"

Я намагалася перевестися зі своєї бригади в іншу, у місто Суми – тому, що там мені давали службову кімнатку. Правда, вона була уся сира… Я тоді молилася, щоб скоріше підписали переведення, щоб я змогла зробити там ремонт. Чекала три місяці. Але командувач так і не підписав мої документи. Це так робиться - щоб з ДШВ не тікали.

Коли ми жили у тій сирості, дитина захворіла на бронхіт. На фоні бронхіту почався отит. І після нього мій син втратив слух.

На той час малий вже ходив у садочок, і вихователька якось сказала мені, що він почав погано чути. Я тоді не повірила їй. Сказала, що "то він впертий, такий у нього характер, тому він не обертається". Пару місяців так все і продовжувалося. Я на нього навіть сварилася: "Марчику, як так можна - взагалі не реагувати?!"

Але потім я побачила, що дійсно щось не те. Ми пішли у платну клініку, перевірилися і нам сказали, що це аденоїди: "Покапайте крапельки – і все мине". Ми покапали…

Коли я вийшла з декрету, то одразу написала рапорт на звільнення. Легше було звільнитися і знову підписати контракт, ніж перевестися. Потім взяла собі відношення у 128 бригаді, мої документи вже пішли на підпис. І я вирішила в цей час влаштувати дитину у Мукачевому до садочка. Саме там нам порадили пройти лікаря-сурдолога. Ми так і зробили, а потім пройшли спеціальне обстеження слуху, під час якого дитина була під наркозом. Виявили важку втрату слуху.

І все… одразу нам порекомендували кохлеарну імплантацію, тому що втрата була недавно - сказали, що ще є можливість, що у дитини чиста мова буде. Все треба було дуже швидко робити. Ми поїхали і встали на облік у ЛОР-інститут у Києві, бо зараз діє державна програма – одне вушко за державний рахунок оперують. Оскільки я учасник АТО – вже три тижні після того, як ми встали у чергу, нас викликали на операцію.

Але нам пояснили, що два вушка – це нормальний слух, такий, як у звичайних людей. Це орієнтація у шумах, коли навколо багато людей. А коли чує одне вушко – у дитини пригальмована реакція. І це може бути небезпечно – наприклад, коли переходиш дорогу.

Ми відкрили збір коштів на те, щоб прооперувати і друге вушко. Зібрали близько 100 тис. грн., і я зрозуміла, що 900 тис. грн. знайти буде просто неможливо… Але тоді подзвонив мій товариш, також офіцер, який вчився разом зі мною в академії. Він з армії звільнився та поїхав у Ізраїль на заробітки. Каже: "Віко, тут у нас у протестантській церкві є меценат, який хоче додати твоїй дитині суму, якої бракує на операцію. Вам завтра підвезуть гроші". Уявляєте? Прооперували Марчику одразу два вушка.

Я була впевнена, що зможу з дитиною виходити на службу. Вже навіть з комбатом про це домовилася. Сказала: "Ви ж поїдете в АТО. Чи можна буде, щоб я з сином приходила, щоб він був у кабінеті та я займалася і ним, і роботою?" Він сказав: "Так, звичайно, без питань. Що ж ми, своїх залишимо у біді?"

Але потім мені пояснили, що дитиною треба з ранку до вечора займатися – і лише тоді операцію можна буде вважати успішною. А імплантати треба не тільки підключати, а й постійно налаштовувати та перелаштовувати у фахівців, це дуже складна система. Якщо ми рік не покладемо на реабілітацію, то ніякого результату не буде, і імплантати можна було просто не робити.

Державної програми реабілітації для таких дітей, як Марк, в Україні немає.

Деякі батьки безкінечно їздять з малюками по всій Україні – на налаштування імплантатів у Харків, до викладачів у Київ і так далі… Але нам це не вигідно, бо це дуже дорого. У Львові є приватний центр "ОтоФоніка" - і там ми могли б і імплантати налаштовувати, і на необхідні заняття ходити. Щоб був результат - потрібно три заняття на тиждень. Одне групове і два індивідуальних.

Нам і у Мукачевому немає де жити… Тому якщо шукати житло – то шукати його вже треба у Львові, щоб не кататися постійно туди-сюди з дитиною, тим більше, що скоро зима. Нам зараз треба думати, як пережити цей рік. Ладно ще харчування – каші, макарони… Але оплата житла та занять, які коштуватимуть близько 1000 грн. на тиждень? Я не знаю, де взяти такі гроші. Нирки продавати?

Офіцер ЗСУ Вікторія Лушпинська: Ночами я не сплю. Лежу з розплющеними очима, тому що не знаю, де ми з сином завтра житимемо 05

На роботу я вийти не зможу, бо у цей період мені постійно треба буде проводити час із сином – як із грудничком. Треба буде говорити йому: "Це двері, вони коричневі, вони відкриваються та закриваються. Це підлога. Це сонечко. Це дерево". Віддати його у садочок я просто не зможу. Тому що навіть якщо нам дадуть інклюзивного вихователя – треба врахувати, що один процесор, який дитина носить на голові, коштує 370 тисяч грн. У нас таких два, це 700 тисяч грн. Люди просто бояться, щоб дитина десь не зламала техніку – бо це їхня відповідальність. Мати виходить з садочка – а вони одразу знімають процесори з дитини, і дитина цілий день ходить глуха, не займається та зовсім не розвивається. Я знаю це тому, що є відповідний досвід батьків… Потім у ЛОР-інституті їм кажуть: "Навіщо ви дарма прооперували дитину, якщо тепер з нею не займаєтеся? Ви позбавили надії когось, хто міг зробити операцію замість вас". А батьки ж просто ходять на роботу. І сподіваються, що у садочку хтось насправді буде приділяти увагу їхнім дітям…

Тому нам потрібен цей рік. Потрібен час хоча б до початку літа, щоб я витягнула дитину, щоб мій син почав розмовляти. Тоді згодом, повертаючись із садочка, він зможе сам сказати мені чи він був там зі своїми "вушками" або ж їх з нього зняли. Пізніше, як розповідають інші батьки, дітки і самі починають розуміти, що без процесорів вони не чують. І якщо інші малята підходять до них, щоб торкнутися, перевірити, що це таке – одразу закривають свої "вушка" ручками, щоб ніхто їх не чіпав.

Картка для допомоги Вікторії та Марку – 5168 7427 2712 4830, Лушпинська Вікторія Володимирівна

 Валерія Бурлакова, "Цензор.НЕТ"

Дивитися коментарі → ← Назад до рубрики