Цензор.НЕТ

05.09.17 16:50

Ретроспектива: полеглі Герої липня 2016 року

Автор: Ян Осока

У цій статті наведено дані про бойові втрати Української армії на Сході за липень 2016 року. Тут можна знайти не тільки імена та прізвища, а більш детальну інформацію про кожного загиблого Героя. Перелік не є остаточним.


Про загиблих Героїв серпня 2016 року читайте тут.
Про полеглих Героїв вересня читайте тут.
Про Героїв, загиблих у жовтні, читайте тут.
Стаття про загиблих Героїв листопада тут.
Про загиблих Героїв грудня - стаття тут.
Про загиблих Героїв січня читайте тут.
Про загиблих Героїв лютого читайте тут.
Про Героїв, загиблих у березні, читайте тут.
Про загиблих Героїв квітня читайте тут.
Про Героїв, полеглих у травні, читайте тут.
Про полеглих у червні - матеріал тут
Стаття про загиблих у липні - тут.
Про полеглих Героїв серпня читайте тут.

ВСТУП


Дощ ішов вже третій день поспіль, дощ був теплим та приємним після двох тижнів липневої спеки. Засохлі й пониклі до землі степові квіти радісно простягнули свої голівки назустріч прохолоді, пил змивався з листя, і тополі, що росли обабіч траси, були молоді і свіжі, як пізно навесні.

Злива була сильна, і деякі водії, які їхали до міста, побоювалися тиснути на газ через мокрий туман, що огортав дорогу. Дерева росли близько, насичені водою гілки утворювали своєрідний тунель, і солдат, який стояв на узбіччі у мокрому камуфляжі, з мокрим рюкзаком за плечима і мокрих потертих берцях, не відразу привертав увагу крізь просякнуту дрібними краплями каламутну плівку дощу.

Автівки проносилися повз, чорні, білі, червоні, з блискучими і вимитими дахами і тонованим склом, за яким нічого не було видно, автівки йшли суцільним потоком, оскільки місто близько було місто, яке світилося яскравим відблиском вечірніх вогнів на низьких хмарах. Воно ніколи не спало, і автівки прагнули туди, обдаючи солдата віялом із бризок.

Постоявши ще трохи, солдат пішов у напрямку міста. Нарешті поруч зупинилася дорога автівка, і водій мовчки відкрив двері пасажира. Коли солдат сів, водій запитав:

- Куди тобі, боєць?

- Мені на Алею Пам'яті, там, де стенди з фотографіями загиблих, - відповів солдат, знімаючи з плечей рюкзак і поставивши його собі на коліна.

Доїхали швидко, водій зупинився на проспекті, біля входу на Алею.

- Бережи себе, - сказав він, і дорога автівка майже безшумно зникла за стіною дощу.

Незважаючи на погоду, на проспекті було людно, рухалися парасольки, лунав сміх, сигналили автівки, десь грала музика, крамниці приваблювали яскраво освітленими вітринами, але на самій Алеї майже нікого не було.

Солдат швидко пройшов повз стіну з фотографіями й зупинився біля одного стенду, з якого швидко збігали струмочки води. Чотири обличчя на світлинах були у напівтемряві, адже поруч був лише один ліхтар, світло якого солдат заступив своїм тілом, але ці обличчя він впізнав би всюди. Він погладив світлини загрубілими і мозолястими пальцями, притулився до стенду і прошепотів:

- Привіт, хлопці. Ось і я.

Піднявши купу бризок, в калюжу біля стенду впав рюкзак.

Ретроспектива: полеглі Герої липня 2016 року 01

1. Олександр Станіславович Борушевський (позивний Поляк) народився 06.04.1984 року у Житомирі. Коли хлопець був ще малим, його батьки переїхали до міста Чуднів, де він і мешкав до останнього. Закінчив загальноосвітню школу №2. Потім, до служби в армії, навчався у Житомирському ВПУ-17.

Протягом 11 років (з перервами) служив у ЗСУ, а 10.07.2015 року був призваний за мобілізацією.

Відповідальний, активний, позитивний, Олександр не мав звички жалітися, мав неабияку скромність по життю, важкі ситуації переживав із посмішкою, був безвідмовним у допомозі будь-кому, за що його любили та поважали.

Старший сержант, командир відділення 13-го окремого мотопіхотного батальйону "Чернігів-1" 58-ї окремої мотопіхотної бригади.

Хоробрий воїн, Олександр Станіславович наприкінці червня приймав участь у бою, коли довелося прикривати в окопі кількох побратимів, і він без вагань це зробив, врятувавши їхні життя. Але потім прийшла біда.

Загинув 1 липня 2016 року біля селища Верхньоторецьке Ясинуватського району Донецької області внаслідок важких поранень грудей та живота, отриманих під час мінометного обстрілу наших позицій. Його встигли довезти до шпиталю, але під час операції серце зупинилося назавжди.

Похований 3 липня 2016 року у Чуднові. У нього залишились батьки, два брати, дружина та маленька донька.

Нагороджений орденом "За мужність" 3-го ступеня (посмертно).


Ретроспектива: полеглі Герої липня 2016 року 02

2. Василь Михайлович Гончарук (позивний Циган) народився 09.05.1993 року у селі Осички Савранського району Одеської області.

Закінчив 8 класів Осичківської школи, після чого про довжив навчаня у Савранському ВПУ №24, де здобув фах "електрогазозварювальник". Працював різноробочим, слюсарем у Савранській центральній лікарні, ремонтував техніку.

Хлопець дуже добре співав, мав чудовий голос, мріяв пробитися на Х-фактор.

Мобілізований 9 липня 2015 року. Спочатку проходив навчання у селі Кринички, на полігоні Широкий Лан, після чого виїхав на бойове злагодження до Урзуфа, звідки хлопець був переведений під Маріуполь. На деякий час був перекинутий до Чаплинки, на кордон із Кримом.

Старший матрос, стрілець – санітар, гранатометник десантно-штурмового взводу 1-ї десантно – штурмової роти 36-ї окремої бригади морської піхоти.

На Новий 2016 рік воїн побував у відпустці вдома, звідки поїхав 14 січня, і відтоді перебував у зоні бойових дій сектора М. Брав безпосередню участь у штурмі Широкиного та поверненні села під контроль України.

Безстрашний воїн, незважаючи на свій маленький зріст, завжди дивився небезпеці прямо в обличчя, не ховаючись, а приймаючи виклик. Тримав усе у порядку, варив побратимам каву, ганяв із ними на мопеді по селу, адже на той час ще не було техніки для пересування.

Загинув 4 липня 2016 року о 19.30 під час обстрілу з мінометів 120-мм калібру в селі Широкине Донецької області. Під час чергового анонсованого ОБСЄ перемир’я хлопці вийшли на двір посмажити собі картоплю і одразу поряд із ними лягла міна. Василь Михайлович майже всі осколки прийняв на себе.

Похований 7 липня в 2016 року в Осичках. У нього залишились батьки та два брати.

Нагороджений орденом "За мужність" 3-го ступеня (посмертно)  і медаллю від церкви "За жертовність та любов до Батьківщини".

Нагороджений грамотою "За визволення Маріуполя".

Ретроспектива: полеглі Герої липня 2016 року 03

3. Ярослав Володимирович Житніков народився 30.08.1982 року у місті Торез Донецької області. Працював у Лозівській дистанції сигналізації та зв'язку.

Мобілізований у травні 2015 року.

Молодший лейтенант, командир взводу 53-ї окремої механізованої бригади.

За 2 тижні до демобілізації, у понеділок 4 липня 2016 року, рано вранці, під час мінометного обстрілу, підірвався на фугасі разом із двома побратимам, отримавши важкі поранення. Помер у шпиталі після операції. Лікарі зробили все неможливе.

Похований 6 липня 2016 року у Лозовій. У нього залишились мати, дружина та донька.

Нагороджений орденом Богдана Хмельницького 3-го ступеня (посмертно).

Ретроспектива: полеглі Герої липня 2016 року 04

4. Михайло Вікторович Артеменко народився 27.12.1984 року у Миколаєві. Батьки його були акторами театру, тому хлопець з малого віку ріс в атмосфері акторського мистецтва, гастролей та дуже любив таке життя.

А ще хлопець захоплювався електронікою та автівками, і це захоплення підштовхнуло його до подальшої післяшкільної освіти.

Закінчив 9 класів ЗОШ №11, після чого 2000 року вступив до професійно-технічного училища № 25, яке закінчив 2003-го, отримавши спеціальності "слюсар з ремонту автомобілів" та "електрозварник ручного зварювання".

Працював на станції техобслуговування, охоронцем, таксистом. Чітко знав, до якої мети йти, тому робив ретельно все, щоб її досягти. Пройшов Майдан.

Мобілізований у липні 2015 року. Після навчань на полігоні у Широкому Лані, був доправлений до 128-ї гірсько-піхотної бригади, звідти поїхав знову на навчальний полігон, але вже у Десні, здобувати військову спеціальність "водій-механік БМП".

18 липня мала відбутися демобілізація, але Михайло Вікторович не дожив.

Загинув 4 липня 2016 року під час артилерійського обстрілу в районі селища Невельське Ясинуватського району Донецької області, захистивши своїм тілом побратимів.

Похований 9 липня 2016 року у Миколаєві. У нього залишились мати, брат та сестра.

Нагороджений орденом "За мужність" 3-го ступеня (посмертно).


Ретроспектива: полеглі Герої липня 2016 року 05

5. Валерій Іванович Ротар народився 13.03.1963 року у селі Долиняни Хотинського району Чернівецької області.

Він пішов захищати Україну добровольцем, після навчань загонів територіальної оборони району. У квітні 2016 року підписав контракт. Хотів йти раніше, але чекав, поки з війни повернеться його син.

Солдат, лінійний наглядач 8-го окремого мотопіхотного батальйону "Поділля" 10-ї окремої гірсько–штурмової бригади.

4 липня мати розмовляла із ним телефоном, а наступного дня телефон сина вже не відповідав.

Загинув 5 липня 2016 року близько 3:00 внаслідок мінометного обстрілу наших позицій в районі міста Мар’їнка Донецької області.

Похований 7 липня 2016 року у Долинянах. У нього залишились мати, сестра та двоє синів.

Ретроспектива: полеглі Герої липня 2016 року 06


6. Ігор Іванович Воловенко народився 21.01.1975 року в селі Новоселівка Гайсинського району Вінницької області.

Здобув загально середню освіту в Бубнівській школі, відслужив строкову в армії, потім одружився. З 1994 року працював на Ладижинській тепловій електростанції старшим складачем поїздів.

Мобілізований 13 липня 2015 року.

Старший солдат, старший оператор відділення взводу спостереження технічних засобів розвідки розвідувальної роти 59-ї окремої мотопіхотної бригади.

Загинув 5 липня 2016 року о 13.15 рід час о гляду взводного опорного пункту в районі міста Попасна Луганської області внаслідок підриву на протипіхотній міні МОН.

Похований 8 липня 2016 року у Новоселівці. У нього залишились батьки, дружина та двоє дітей.

Ретроспектива: полеглі Герої липня 2016 року 07

7. Володимир Ігорович Сергеєв (позивні Смайл та Кабан) народився 27.04.1993 року у місті Обухів Київської області.

2010 року закінчив Обухівську ЗОШ №3, після чого вступив до Київського міжнародного авіаційного університету, який залишив, провчившись рік.

Потім строкова служба в армії, яка проходила в Одесі, у військах ППО.

Володимир Ігорович був унікально доброю людиною, але із залізним стрижнем справедливості усередині. Незважаючи на такі його риси характеру, як чуйність, доброта, життєрадісність, щедрість та мужність, у той самий час він ненавидів зраду, сам ніколи та нікого не зраджував, а тим, хто зраджував його другого шансу вже не давав.

Після армії вступив до Київського Національного університету технологій та дизайну, але через рік залишив і його.

Захоплювався комп’ютерами, а найвищою сходинкою у переліку його мрій було бути пілотом літака. Одного разу він самостійно (хоча поруч був інструктор) керував літаком і з того часу небо міцно зайняло своє місце в його душі.

Разом зі своєю сестрою та друзями подорожував на повітряній кулі з Переяслава-Хмельницького під час великого снігопаду.

Працював на Київському картоно-паперовому комбінаті розмелювачем картону.

Володимир Ігорович дуже любив свою матір, а для друзів завжди знаходив слова чи дії підтримки, мав за честь підтримувати та допомагати, незважаючи на ціну, яку треба було заплатити за цю допомогу.

Під час Майдану був активним учасником оборони свого міста, чергував на блокпосту біля села Таценки.

Призваний за мобілізацією 17 серпня 2015 року Обухівським РВК.

Молодший сержант, снайпер, командир 2-го аеромобільно – десантного відділення 2-го взводу 3-ї роти 122-го окремого аеромобільного батальйону 81-ї окремої аеромобільної бригади.

Хоча Володимир Ігорович і був зарахований снайпером, але його стихією був великокаліберний кулемет ДШК, з яким він був на "ти". Тому, коли говорив ДШК Смайла, ворог мовчав.

Вимогливий до себе та інших, це був надійний воїн, на якого завжди можна було покластися, один з кращих у роті, великий патріот, ніколи не ховався від труднощів та завжди був на найнебезпечніших ділянках.

16 червня 2016 року його підрозділ зайшов у Авдіївську промзону, а до того Володимир Ігорович із побратимами перебував на Горлівському напрямку та приймав участь у запеклих боях із ворожим батальйоном "Сомалі".

На промзоні отримав осколкове поранення у ногу, але відмовився їхати до лікарні, залишившись поруч із своїми та лікуючись у медпункті прямо на місці.

Загинув 6 липня 2016 року у промзоні міста Авдіївка Донецької області під час потужного мінометного обстрілу наших позицій. 82-мм міна "Васильок" залетіла в окоп, Володимир Ігорович отримав чисельні осколкові поранення голови, грудей, живота та верхніх кінцівок. Негайно був евакуйований до лікарні Авдіївки, де лікарі у реанімаційному відділенні билися за його життя, але о 14.50 серце Героя зупинилося.

Похований цей вірний син України в Обухові 8 липня 2016 року. У нього залишились батьки та сестра.

Нагороджений орденом "За мужність" 3-го ступеня (посмертно) та відзнакою "За оборону рідної держави" (посмертно).

Ретроспектива: полеглі Герої липня 2016 року 08

8. Олег Степанович Лисевич (позивний Лис) народився 10.06.1985 року у селі Сваричів Рожнятівського району Івано – Франківської області.

Закінчив 11 класів Сваричівської загальноосвітньої школи, після чого хлопця призвали на строкову, яку він проходив у Криму.

Майстер на всі руки, захоплювався тонкощами будівництва, самотужки розробив та виконав проект перекриття даху у рідному будинку.

Працював на виробництвах, а також на різних підробітках, 3 місяці працював у Польщі. Мріяв створити сім’ю, підтримував увесь час свою мати, адже батько помер 7 років тому.

Призваний за мобілізацією 17.08.2015 року.

У бойовому злагоджені на полігоні Олешківські Піски Херсонської області командири дивилися за новачками, як хто себе проявить, так Олег Степанович показав себе з найкращого боку, коли одного разу внаслідок необережного поводження зі зброєю один з бійців отримав кульове поранення, а Лис настільки професійно надав першу допомогу, що медики, які приїхали за пораненим сказали, що ставлять його роботі оцінку "5".

08.10.2015 року прибув на несення служби у свій підрозділ.

Солдат, санінструктор 3-ї роти 122-го окремого аеромобільного батальйону 81-ї окремої аеромобільної бригади.

Трудяга – виконавець, відвертий, добрий та щирий, він сумлінно та добросовісно виконував військові обов’язки на рівні з іншими побратимами.

Загинув 6 липня 2016 року близько 14.00 у промзоні міста Авдіївка Донецької області під час потужного мінометного обстрілу наших позицій. 82-мм міна "Васильок" залетіла в окоп, Олег Степанович не мав жодного шансу, йому перебило ногу та великий осколок вдарив у бронежилет на спині в районі серця.

Похований 9 липня 2016 року в селі Сваричів. У нього залишились мати та брат.

Нагороджений орденом "За мужність" 3 ступеня (посмертно).

Ретроспектива: полеглі Герої липня 2016 року 09

9. Анатолій Вікторович Ковальський (позивний Сталкер) народився 26.11.1978 року у селі Буцневе Деражнянського району Хмельницької області.

До 2013 року працював оперуповноваженим у Деражнянському відділі міліції Хмельницької області. Потім поїхав на заробітки. Повернувшись додому, пішов на військову службу.

На фронт чоловік зголосився йти добровільно. З 10.10.2015 року перебував у зоні війни.

Старшина, розвідник – кулеметник 131-го окремого розвідувального батальйону.

Загинув 7 липня 2016 року в районі села Лопаскіне Новоайдарівського району Луганської області внаслідок підриву мікроавтобусу, в якому він їхав із побратимом, на керованому фугасі.

Похований 10 липня 2016 року у селі Буцневе. У нього залишились батьки, дружина та син.

Нагороджений орденом "За мужність" 3-го ступеня (посмертно).

Ретроспектива: полеглі Герої липня 2016 року 10

10. Микола Миколайович Яблонський (позивний Коляся) народився 30.07.1988 року у селі Сергіївка Нікольського району Донецької області.

До 16 років хлопець виховувався матір’ю (батьки розлучилися). Навчався у ЗОШ села Республіка до 10 класу, а у 2004 році переїхав до батька у Маріуполь, де закінчив 11-й клас школи №36. Після школи продовжив навчання у ВПУ №61 села Осипенко Бердянського району Запорізької області, де отримав фах "слюсар з ремонту автомобілів" та "водій автотранспортних засобів категорій В та С".

Повернувшись після навчання до Сергіївки почав працювати водієм в агроцеху.

2007 року Миколу Миколайовича призвали на строкову службу, яку він проходив у Десні, закінчивши її у званні молодшого сержанта.

Після армії знайшов роботу водія у Маріуполі, на хлібокомбінаті, потім працював приватним підприємцем та на заводі "Азовобщемаш".

А 29 грудня 2011 року його збило з ніг лихо і одночасно трапилась радісна подія – помер батько та народився син. В один й той самий день, батько зовсім трохи не дочекався на онука.

З 2013 року мешкав з сім’єю у селі Федорівка Донецької області. Микола Миколайович ніколи не боявся роботи, ремонт у придбаному будинку був зроблений його руками. Полюбляв футбол (ще з юних років) та риболовлю.

Це була дуже гарна людина, неймовірно гарна. Коли просили про допомогу - завжди допом а гав, хоч серед ночі подзвонять. Завжди піклувався про матір, батько пропонував йому переїхати до міста та він відмовився, бо знав, що матері в селі у будинку потрібна чоловіча допомога, а батько у квартирі і так впорається. Він завжди вмів втішити, підбадьорити і надихнути. І головне – він вмів бути поруч у важкі хвилини.

Так вийшло, що у нього не було мрії, у гарному сенсі. Коли його дружина його про неї спитала, то чоловік відповів: "Знаєш, люба, в мене є вже все. В мене є ти, є син, є дім, є робота, є автівка. Хочу бути з тобою, більше мені нічого не треба".

22 жовтня 2015 року підписав із ЗСУ контракт.

Молодший сержант, командир взводу 131-го окремого розвідувального батальйону.

На початку червня 2016 року у матері Миколи Миколайовича дуже погіршилось самопочуття. У лікарні діагностували онкологічне захворювання. Він взяв відпустку та поїхав до неї. Знав, що їде прощатися. Невдовзі матері не стало.

"Ти в мене одна залишилась", - сказав він тоді дружині, і ці слова його назавжди врізались в її пам’ять.

Під час цієї вимушеної відпустки зустрівся майже з усіма друзями, а на Трійцю назбирав та подарував дружині букет польових квітів, останній, як потім виявилось, букет.

Одного разу стався такий цікавий випадок: Микола Миколайович у формі йшов кудись із дружиною та зустрів знайомого. Той каже:

- О, братішка, привіт. За укропов? А чо пішов?

- Платять добре, - відрізав чоловік та пішов далі.

Дружина у шоці питає, чого він так відповів, адже це ж неправда. А він відповів:

- Що я можу пояснювати недочоловіку, який не розуміє, через що можна залишити все та всіх? Для мене головне – щоб ТИ знала, що це все заради вас та вашого спокійного життя в Україні, а не у недореспубліці з незрозумілим статусом, у якій бігають п’яні мавпи зі зброєю…

Загинула ця неординарна та сильна духом людина 7 липня 2016 року в районі села Лопаскіне Новоайдарівського району Луганської області внаслідок підриву мікроавтобусу, в якому він їхав із побратимом, на керованому фугасі.

Похований 9 липня 2016 року у Федорівці. У нього залишились дружина та син.

Нагороджений орденом "За мужність" 3-го ступеня (посмертно).

Ретроспектива: полеглі Герої липня 2016 року 11

11. Василь Романович Мельник народився 18.12.1986 року у селі Полонична Кам'янка-Бузького району Львівської областї. Мешканець Львова.

Закінчивши 9 класів школи, вступив до вищого професійного училища, де отримах фах тесляра. Працював різноробочим та на євроремонтах, легко вчився робити щось нове і робив це потім на совість.

Коли спалахнув Схід, Василю Романовичу почали приходити повістки, але отримувала їх мати. І цим все сказано. Мати не казала хлопцю про них, щоб вберегти, а судити матір за це не можна, бо це її дитина, і тут ніякі закони та кодекси не діють.

Але одного разу, все ж таки, Василь Романович дізнався і добровільно пішов до військомату, а рідним сказав: "І не думайте мене зупин я ти, це мій святий обов'язок".

9 березня 2015 року він був мобілізований та після навчань на Яворівському полігоні, відправлений на Схід, спочатку стрільцем - зенітчиком 5 батальйону 30-ї окремої механізованої бригади. Наприкінці жовтня був переведений до іншого підрозділу.

Солдат, командир бойової машини, командир 1-го відділення 3-го взводу 2-ї роти 1-го механізованого батальйону 54-ї окремої механізованої бригади.

На передовій Василь Романович почав писати вірші та написав їх багато: про кохання, про життя, про Україну, яку він дуже любив. Як і кожен, мріяв жити, мати сім'ю, обожнював дітей, був добрим, чуйним, з почуттям гумору, ніколи не пив та не курив. Казав, що померти не боїться, а боїться не встигнути дочекатися перемоги.

15 лютого 2016 року хлопець підписав котракт на випробувальний термін, тобто на півроку, який мав закінчитися 16 серпня, обіцяв рідним приїхати у відпустку, оскільки не бував вдома жодного разу за 1,5 року.

Також після закінчення контракту хотів підписати новий, на 3 роки, мріяв продовжити військову кар'єру, бо відчув, що це - його стихія.

Загинув 8 липня 2016 року о 8.20 біля селища Луганське Донецької області від кулі снайпера.

Зранку на Світлодарській дузі противник почав обстріл передових позиції ЗСУ з БМП-1. Василь займався телефонним кабелем й затримався на відкритій ділянці. Куля потрапила у сонну артерію. Трапилось це о 8 годині ранку, через 20 хвилин він зробив свій останній подих.

Похований 11 липня 2016 року у рідному селі Полонична. Залишились батьки та дві сестри.

Нагороджений орденом "За мужність" 3-го ступеня (посмертно).



Ретроспектива: полеглі Герої липня 2016 року 12

12. Володимир Михайлович Новгородський ( позивний "Михалич") народився 09.09.1962 року у місті Бєльці (Молдова). 1970 року переїхав до Мелітополя.

Навчався у Мелітопольській школі №23, а з 1978 по 1981 роки продовжив навчання у Бєльцях, куди тимчасово повернувся до батька, закінчивши там СПТУ №41 та отримавши фах "слюсар по ремонту автівок 3-го розряду".

Строкову службу проходив у місті Кутаїсі (Грузинська ССР на той час) з 03.11.1981 по 09.11.1983 роки, звідки повернувся у званні старшого сержанта, заступником командира взводу повітряно – десантних військ.

Спочатку Володимир Михайлович працював слюсарем на заводі "Мелітопольпродмаш", а потім тренером секції самбо та у-шу у Мелітопольському СПТУ №24 та дитячому клубі "Факел".

Він був чудовим спортсменом та тренером з рукопашного бою. Він був справжнім чоловіком у всіх сенсах цього слова – мужній, хоробрий, шляхетний лицар нашого часу. Він жив сім’єю, він дихав нею, віддавав себе усього задля щастя дружини та сина.

На війну чоловік пішов добровольцем ще влітку 2014 року. Пішов прямо у тому, у чому був вдягнений та взутий, потім йому волонтери екстрено все довозили. Але 3 вересня вже був призваний за мобілізацією та проходив службу головним сержантом, командиром відділення 2-го аеромобільно – десантного взводу 7-ї роти 3-го батальйону "Фенікс" 79-ї окремої аеромобільної бригади.

Володимир Михайлович спеціально просився у 79-ту ОАЕМБр, адже там проходив службу його син.

Безпосередньо брав участь у бойових діях у складі 79-ї ОАЕМБр у періоди з 13.11.2014 - 21.12.2014 року; 03.01.2015 - 21.01.2015 року; 22.02.2015 - 24.07.2015 року. Звільнений у запас 28 вересня 2015 року.

Минуло півроку, і Володимир Михайлович повернувся на війну, 30 березня 2016 року підписавши контракт.

Старший сержант, головний сержант 1-го відділення 1-го розвідувального взводу розвідувальної роти 54-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 9 липня 2016 року о 5 ранку в районі селища Луганське Бахмутського району Донецької області, на Світлодарській дузі, внаслідок чисельних осколкових уражень, отриманих під час шаленого мінометного обстрілу наших позицій.

Похований цей мужній та хоробрий воїн 12 липня 2016 року у Мелітополі. У нього залишились дружина, син (теж бойовий офіцер, учасник оборони ДАП та Пісків) та мати.

Посмертно нагороджений орденом "За мужність" 3-го ступеня.

Ретроспектива: полеглі Герої липня 2016 року 13

13. Олександр Олександрович Домашенко ( позивний Домік) народився 28.02.1992 року у місті Яготин Київської області.

Доля не була надто лагідна до цього хлопця –2003 року його батьків позбавили батьківських прав і він виховувався далі у дитячому будинку.

Закінчив Переяслав - Хмельницький ЦПТО, 2012 ро ку відслужив строкову службу в 26-й артилерийській бригаді. На війну пішов добровольцем у червні 2014 року. Пройшов пекло Дебальцева.

Демобілізувався у липні 2015 року, потім знову повернувся туди, де стріляють і де виблиск на небі не завжди означає блискавку.

Солдат, гранатометник, командир бойової машини 25-го окремого мотопіхотного батальйону "Київська Русь" 54-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 9 липня 2016 року о 5 ранку в районі селища Луганське Бахмутського району Донецької області під час потужного мінометного обстрілу наших позицій.

Похований 13 липня 2016 року у Яготині.
Нагороджений орденом "За мужність" 3-го ступеня ( посмертно).

Ретроспектива: полеглі Герої липня 2016 року 14
14. Руслан Петрович Чеботарь ( позивний Німий) народився 04.05.1978 року у селі Копайгород Барського району Вінницької області. Потім переїхав до села Селище Літинського району.

На війну він пішов добровольцем попри всі вмовляння родичів та знайомих. 24.04.2015 року Руслан Петрович сам поїхав до військомату Вінниці. Після навчань у Рівному, чоловіка було відправлено на Схід. 8 місяців служби і реабілітація у Херсоні, а потім шлях назад, назустріч долі.

Солдат, кулеметник роти вогневої підтримки 25-го окремого мотопіхотного батальйону "Київська Русь" 54-ї окремої механізованої бригади.

Кулеметником він спочатку не був, до того воював снайпером, але ДШК – це було його стихія, продовження його рук у війні з росіянами.

Загинув 9 липня 2016 року о 5 ранку в районі селища Луганське Бахмутського району Донецької області під час потужного мінометного обстрілу наших позицій.

Похований 13 липня 2016 року у селі Копайгород. У нього залишились мати та бабуся.

Нагороджений орденом "За мужність" 3-го ступеня ( посмертно).

Ретроспектива: полеглі Герої липня 2016 року 15


15. Руслан Юрійович Гега народився 05.12.1984 року в місті Сквира Київської області. Закінчив 9 класів загальноосвітньої школи у селі Зелений Бір Васильківського району, після чого продовжив навчання в Фастівському центрі професійно-технічної освіти, здобувши спеціальність газоелектрозварника.

Перед війною працював у фермерському господарстві "Полісся", що розташоване у селі Ставки.

Мобілізований у липні 2015 року. Військові навчання пройшов у Житомирі та Полтаві.

Солдат, телефоніст 95-ї окремої аеромобільної бригади.

Загинув 10 липня 2016 року приблизно о 7 ранку в районі селища Новгородське Торецької міської ради Донецької області під час мінометного обстрілу наших позицій.

Похований 13 липня 2016 року у селі Мала Снітинка. У нього залишились дружина та син.
Нагороджений орденом "За мужність" 3-го ступеня (посмертно).


Ретроспектива: полеглі Герої липня 2016 року 16

16. Юрій Олександрович Гуртяк ( позивний Таєць) народився 03.08.1985 року у селі Містки Сватівського району Луганської області. Мешкав у Сєвєродонецьку.

Закінчив Східноукраїнський Національний Університет за фахом "інженер – механік", але попрацювати за спеціальність йому так і судилося. Дуже активно займався спортом, зокрема тайським боксом, ніколи не давав собі перерв у самовдосконаленні, тренувався увесь час вдома, що вивело його на високий рівень майстерності, завдяки чому приймав участь у загальноукраїнських змаганнях.

Юрій Олександрович дуже любив свою землю, свій край, тому у важкі часи не мав жодної краплі сумніву та влітку 2014 року пішов добровольцем захищати Україну.

Молодший лейтенант, командир розвідувального взводу 24-го окремого штурмового батальйону "Айдар" 10-ї окремої гірсько – штурмової бригади.

Служив у Кримському, Сокільниках, 29-му, 31-му та 32-му блокпостах на Бахмутській трасі, в околицях Горлівки та Мар'їнки. Брав участь у боях за Бахмутську трасу.

Дуже любив дітей, завжди знаходив із ними спільну мову, мріяв про сина, але вже, як виженемо ворога з нашої землі. Так само мав авторитет серед побратимів, які йому довіряли та прислуховувались, займався обладнанням побуту позицій.

Загинув 11 липня 2016 року в районі селища Новомихайлівка Мар’їнського району Донецької області внаслідок підриву на протипіхотній міні МОН – 50.

Похований 13 липня 2016 року у селі Містки. У нього залишились батьки, сестра, брат, дружина та донька.

Посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького 1-го ступеня.

Ретроспектива: полеглі Герої липня 2016 року 17

17. Ярослав Михайлович Комаров ( позивний Комарик) народився 03.01.1984 у Києві.

Учасник Революції Гідності, усім серцем був відданій своїй країні. Мав за плечима досвід служби сапером у миротворчій місії в Іраку, а зимою 2015 року прийшов добровольцем на війну. Спочатку був снайпером, але потім повернувся до улюбленої саперної справи.

Старший солдат, командир відділення саперного взводу 24-го окремого штурмового батальйону "Айдар" 10-ї окремої гірсько – штурмової бригади.

Добро розумівся у військовій техніці, а також у медицині, витягнув з полів боїв не одного побратима.

Загинув 11 липня 2016 року в районі селища Новомихайлівка Мар’їнського району Донецької області внаслідок підриву на протипіхотній міні МОН – 50.

Похований 13 липня 2016 року у Києві. У нього залишились мати, дружина та донька.

Посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького 3-го ступеня.

Ретроспектива: полеглі Герої липня 2016 року 18


18. Сергій Олександрович Месеча народився 12.06.1983 року у селі Жуки Кобеляцького району Полтавської області, мешкав у Кобеляках.

З 1989 по 2000 роки навчався у Білицькій ЗОШ І-ІІІ ступенів. Закінчивши школу, здобував спеціальність водія у Кобеляцькому аграрному ліцеї.

Працював слюсарем на Кобеляцькому цукровому заводі та автослюсарем на станції технічного обслуговування в місті Полтава.

Мобілізований 16 червня 2015 року, навчання проходив у "Десні".

Солдат, механік-водій БМП 53-ї окремої механізованої бригади

Загинув 12 липня 2016 року у селищі Зайцеве Бахмутського району Донецької області від влучання міни у бліндаж.

Похований 15 липня 2016 року у Жуках. Залишились тітка та син. Батьки хлопця померли.

Посмертно нагороджений орденом "За мужність" 3-го ступеня.
Ретроспектива: полеглі Герої липня 2016 року 19


19. Юрій Вікторович Яценко народився 19.05.1981 року у місті Кременчук Полтавської області.

Закінчив загальноосвітню школу №27 міста Кременчука. Працював банщиком.

Солдат, старший навідник 58-ї окремої мотопіхотної бригади.

Загинув 12 липня 2016 року о 23.00 у промзоні міста Авдіївка Донецької області під час відбиття нападу ворожої ДРГ.

Похований 15 липня 2016 року у Кременчуці на Свіштовському кладовищі, у секторі Героїв АТО. У нього залишились дружина, син та донька.

Ретроспектива: полеглі Герої липня 2016 року 20

20. Станіслав Юрійович Мамчій народився 13.09.1983 року у місті Термез, Узбекистан.

Розпочав навчання там, а 1990 року родина переїхала в Україну, до Чернівців, звідки був родом його батько, тому хлопець продовжив навчання у Чернівецькій школі №19, закінчивши яку, вступив до професійно-технічного училища №9, здобувши там фах "телемайстер".

Працював на Чернівецькому металообробному заводі малярем, але прийшов час строкової і Станіслав Юрійович відправився у війська спецпризначення, які дислокувалися у Павлограді.

Повернувшись на завод, деякий час попрацював там, потім на стоянці, а 2010 року вирушив на заробітки до Севастополя, на будівництво. Під час Майдану Станіслав повернувся до Чернівців і більше до Криму вже не їздив.

Мобілізований 03.08.2015 року. Після навчань у на полігоні у Старичах був доправлений на війну та 08.10.2015 року опинився на передовій.

Солдат, навідник 1-ї роти 122-го батальйону 81-ї окремої аеромобільної бригади.

Загинув 13 липня 2016 року о 20.30 на блокпості біля міста Авдіївка Донецької області під час мінометного обстрілу наших позицій.

Похований 18 липня 2016 року у Чернівцях. У нього залишились батьки та два брати.

Нагороджений орденом "За мужність" 3-го ступеня (посмертно).

Ретроспектива: полеглі Герої липня 2016 року 21

21. Сергій Михайлович Дунаєвський (позивний Дуда) народився 20.06. 1980 року у селі Студена Піщанського району Вінницької області.

Народився він в сім'ї селян. Їх було 3 брати: Сергій, Михайло та Сашко. До 4 класу був відмінником, мав дуже гарний голос, музичний слух. Був доброзичливим і комунікабельним, ніколи не був здатним на зраду чи плітки, за друзів завжди у вогонь та воду. В шкільних святах завжди брав активну участь, був солістом шкільного хору.

Мав прізвище Дудик, потім доріс до Дуди.

1996 року закінчив школу, після цього навчався в Крижопільському ПТУ. Працював спочатку у тракторній бригаді, потім на підробітках у різних містах.

Мобілізований 23 серпня 2015 року.

Солдат зенітно-артилерійського взводу 46-го окремого батальйону спеціального призначення "Донбас - Україна" 10-ї окремої гірсько – штурмової бригади.

Загинув вночі 14 липня 2016 року в результаті потужного артилерійського обстрілу нашої смуги оборони в районі міста Мар'їнка Донецької області. Отримав два проникаючі поранення у спину, не дожив навіть до швидкої.

Кладовище рідного села прийняло його 16 липня 2016 року. У нього залишились батьки, два брати та син-красень.

Ретроспектива: полеглі Герої липня 2016 року 22

22. Леонід Вікторович Леонтюк народився 11.08.1971 року у селі Махнівка Козятинського району Вінницької області.

1988 року закінчив Махнівську середню школу, потім навчався у радіотехнічному училищі Вінниці. Строкову службу проходив у Литві, у місті Каунас. Після демобілізації працював оператором у котельній.

Він мріяв про щастя своїх дітей, який дуже любив і які любили його. Донечка вивчила для батька пісню про війну та співала йому, а потім, коли його не стало, співала її перед його портретом. Так само обожнював Леонід Вікторович і свою дружину, бачив у ній ту людину, з якої вже більше нікого не треба, бачив свою рідну половину.

Мобілізований, як доброволець 13.08.2014 року.

Брав участь у боях за ДАП та Піски, у Водяному та Опитному, під аеропортом був контужений та важко поранений у ногу, проходив курс реабілітації, не поїхав додому, як поранений, а повернувся до своїх, знову воював, як справжній воїн та син своєї землі. Височенний, мужній, гарний, спокійний та виважений, Леонід Вікторович уособлював у собі приклад, яким має бути захисник, той самий приклад, якого багато хто не досягне за все своє життя.

Демобілізований 20.09.2015 року. Повернувся до мирного життя, але не зміг сидіти у тилу, поки його побратими воюють, тому 15.03.2016 року підписав контракт.

Солдат, командир бойової машини 9-ї роти 3-го батальйону 93-ї окремої механізованої бригади.

13 липня 2016 року поблизу селища Кримське Новоайдарського району Луганської області Леонід Вікторович підірвався на розтяжці, отримавши важкі поранення. Був негайно евакуйований до Харківського військового шпиталю, де 15 липня помер від ран.

Похований у 17 липня 2016 року Махнівці. У нього залишились три сестри, дружина, син та донька.
Нагороджений орденом "За мужність" 3-го ступеня (посмертно).

Ретроспектива: полеглі Герої липня 2016 року 23

23. Сергій Дмитрович Потарайко ( позивний Мольфар) народився 30.01.1984 року у селі Плоска Путильський району Чернівецької області. Мешканець Чернівців.

Наймолодша, третя дитина у родині, у Сергія Дмитровича були старші сестра та брат, ненабагато старший за нього, через що хлопчаків доволі часто плутали з двійнятами.

Навчався у Чернівецькій школі №28, після 9 класів продовжив навчання у центрі освіти молоді. Захоплювався спортом та музикою, самотужки навчився грати на гітарі, через що мав популярність у друзів.

Працював хлопець багато де: охоронцем, продавцем на ринку, організатором 3 D – кінозалів, дитячим тренером з боксу, барменом.

2014 року чоловік одружився та усім серцем покохав прийомного сина, але й мріяв про свою дитину, хотів собі донечку.

У квітні 2016 року підписав із ЗСУ контракт. Його відмовляли, проте Сергій Дмитрович, який мріяв про військову кар’єру, казав: "Я там потрібен. Я буду вас захищати". І він пішов. Спочатку проходив навчання на полігоні у Старичах, а потім на нього подивилася війна.

Солдат, розвідник 8-го окремого мотопіхотного батальйону "Поділля" 10-ї окремої гірсько–штурмової бригади.

Загинув 15 липня 2016 року в районі міста Мар’їнка Донецької області, потрапивши разом із своєю групою у засідку та отримавши кульове поранення голови.

Похований 20 липня 2016 року у Чернівцях. У нього залишились мати, сестра, брат, дружина.


Ретроспектива: полеглі Герої липня 2016 року 24

24. Олексій Сергійович Губський (позивний Граната) народився 17.12.1976 року у селі Виноградний Клин Геніческого району Херсонської області. Мешкав у селі Радивонівка Якімівського району Запорізької області.

До війни працював на баштанах.

Мобілізований 17 серпня 2015 року, спочатку проходив службу в роті охорони Мелітопольського військомату, але за власним бажанням був переведений на передову.

Солдат, гранатометник 54-ї окремої механізованої бригади.

На війні поводив себе, як поводять справжні чоловіки та воїни. При захопленні ворожого опорного пункту "Мурашник" витягнув одного за одним чотирьох поранених на собі. Ці четверо потім лежа ли по шпиталях і навіть зараз не забувають, кому вони зобов'язані життям.

Загинув 17 липня 2016 року близько 10.00 біля селища Луганське Бахмутського району Донецької області, на Світлодарській дузі. В своєму останньому бою отримав поранення в ногу, став відходити, але не встиг. Куля, що влучила в голову, не залишила шансів. До дембеля залишався місяць.

Похований 21 липня 2016 року у Радивонівці. У нього залишились мати, дружина та донька.

Ретроспектива: полеглі Герої липня 2016 року 25

25. Олександр Олексійович Швець (позивний Литовець) народився 09.09.1958 року у місті Миколаїв Львівської області, мешкав у Золочеві.

Закінчив юридичний факультет Львівського Державного Університету ім. Франка, працював юридичним консультантом, а згодом — адвокатом. Пішов на фронт добровольцем.

Капітан, командир мінометної батареї 1-го механізованого бат альйону 53-ї окремої механізірованої бригади.

Загинув 18 липня 2016 року приблизно о 3 ранку під селищем Зайцеве Донецької області внаслідок прямого влучання міни у бліндаж під час обстрілу наших позицій.

Похований 22 липня 2016 року у Львові. У нього залишились дружина та троє дітей.

Нагороджений орденом Богдана Хмельницького 3-го ступеня (посмертно).

Ретроспектива: полеглі Герої липня 2016 року 26
26. Олег Вікторович Грабчак народився 20.10.1988 року у місті Липовець Вінницької області.

До війни працював у газовій конторі.

Мобілізований 15 липня 2015 року.

Старший солдат, військовослужбовець 53-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 18 липня 2016 року приблизно о 3 ранку під селищем Зайцеве Донецької області внаслідок мінометного обстрілу наших позицій.

Через місяць мала бути демобілізація.

Похований 21 липня 2016 року у рідному місті.

Неодружений. Зі Сходу його не дочекалися батьки, брат, сестра і кохана дівчина.

Нагороджений орденом "За мужність" 3-го ступеня (посмертно).

Ретроспектива: полеглі Герої липня 2016 року 27


27. Микола Валентинович Літовко народився 19.04.1976 року у місті Сєвєродонецьк Луганської області.

Закінчив школу №3 у Сєвєродонецьку, навчався у ПТУ №101.

Пішов на війну добровол ь цем. 11 квітня 2016 року демобілізувався, а 29 травня знову пішов за контрактом у свою бригаду.

Солдат, військовослужбовець 1-го механізованого батальйону 53-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 18 липня 2016 року приблизно о 3 ранку під селищем Зайцеве Донецької області внаслідок прямого влучання міни у бліндаж під час обстрілу наших позицій.

Похований 22 липня 2016 року у Сєвєродонецьку. У нього залишились батько, дружина та син.

Посмертно нагороджений орденом "За мужність" 3-го ступеня.

Ретроспектива: полеглі Герої липня 2016 року 28

28. Володимир Миколайович Вовченко народився 19.10.1980 року у селі Малинівка Володарського району Донецької області, але ще коли він був маленьким, сім'я переїхала в місто П'ятихатки Дніпропетровської області, де 1998 року він закінчив школу.

Потім закінчив Криворізський педадогічний універсітет та став вчителем історії у Мар'янівській загальній школі. Мати в нього теж була вчителькою.

Перед війною працював в АТБ.

Призваний в березні 2014 року на службу в П'ятихатський райвійськкомат. Через рік залишився на контракт. Весною 2016 року був переведений до свого підрозділу.

Оскільки мав вищу освіту, отримав звання молодшого лейтенанта. Спеціальність - виховна робота. Але, так як місця за військово – обліковою спеціальністю не було, його призначили за ступником командира мінометної батареї 1-го мех анізованого бат альйону 53-ї окремої механізованої бригади.

Був дуже старанний, ввічливий, розсудливий, акуратний. Ніколи не сидів без діла.

Коли служив, померла мати.

Загинув 18 липня 2016 року приблизно о 3 ранку під селищем Зайцеве Донецької області внаслідок прямого влучання міни у бліндаж під час обстрілу наших позицій.

Похований 21 липня 2016 року у П'ятихатках. У нього залишились дружина та син.

Посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького 3-го ступеня.

Ретроспектива: полеглі Герої липня 2016 року 29

29. Володимир Миколайович Цірик ( позивний Оса) народився 13.06.1993 року у селі Угля Тячівського району Закарпатської області.

Після закінчення школи він навчався у Мукачівському ліцеї з посиленою військовою підготовкою. Потім закінчив Національну академію сухопутних військ за прискореною програмою, звідки навесні 2015 року одразу потрапив в одну з найгарячіших точок війни - у Піски. Повоювавши там та нагнавши переляку на ворога, змінив дислокацію.

Його слухали та поважали набагато доросліші чоловіки.

Старший лейтенант, к омандир 9-ї роти розвідки 3-го батальйону 93-ї окремої механізованої бригади.

Загинув вночі 19 липня 2016 року біля селища Кримське Новоайдарівського району Луганської області ( наш патруль потрапив у засідку та був обстріляний з кулеметів та гранатометів з боку нейтральної смуги, на допомогу виїхала БМП-2, але підірвалась на протитанковій міні, внаслідок підриву загинув водій, а Володимир Миколайович загинув у бою з ворогом ).

Похований 21 липня 2016 року у рідному селі Угля. У нього залишилась мати.

Посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького 3-го ступеня.

Ретроспектива: полеглі Герої липня 2016 року 30

30. Роман Миколайович Омельченко (позивний Яша-2) народився 26.12.1973 року у Лубнах, мешкав у селі Піски Лубенського району Полтавської області.

Мобілізований Лубенсько-Оржицьким військоматом 17.06.2015 року.

Солдат, механік - водій БМП-2 93-ї окремої механізованої бригади. Мав позивний "Яша-2", тому що до нього у бригаді вже був солдат і з позивним "Яша".

Загинув вночі 19 липня 2016 року в районі селища Кримське Новоайдарівського району Луганської області за таких обставин.

Наша невеличка група бійців потрапила під шквальний вогонь ворога зі стрілецької зброї та гранатометів.

Хлопців було 8. У перші дві хвилини бою в наших було 4 важких 300-х. Було прийнято рішення забирати хлопців та прориватися.

Роман Миколайович був першим, хто кинувся туди на БМП-2, але бойова машина підірва ла ся на протитанковій міні. Воїн загинув одразу. Прикриваючись броньою БМП-2 та лісополосою, наша група змогла відійти

Поховали Героя 22 липня 2016 року у селі Піски. У нього залишились батьки, дружина та двоє дітей.

Посмертно нагороджений орденом "За мужність" 3-го ступеня.

Ретроспектива: полеглі Герої липня 2016 року 31

31. Павло Олександрович Вождєв народився 06.05.1976 року у Керчі.

До війни ніс службу у Керченському батальйоні морської піхоти, а з початком окупації Криму вийшов на материкову частину України, як вірний присязі воїн.

Старший сержант, командир протитанкового взводу 1-го окремого батальйону 36-ї окремої бригади морської піхоти.

Загинув 18 липня 2016 року поблизу селища Водяне Волноваського району Донецької області від вогнепальн их осколков их поранень, отриманих під час обстрілу з гранатомета.

Похований 20 липня 2016 року у Миколаєві.

Посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького 3-го ступеня.

Ретроспектива: полеглі Герої липня 2016 року 32

32. Іван Станіславович Григорович ( позивний Богун) народився 29.05. 1985 року у селі Кононча Канівського району Черкаської області.

Закінчив Національний Авіаційний Університет 2012 року.

Старший солдат, старший навідник мінометного відділення мінометного взводу мінометної батареї 46-го окремого батальйону спеціального призначення "Донбас - Україна" у складі ЗСУ.

Загинув 21 липня 2016 року близько 20.00 біля міста Мар'їнка Донецької област і на нашому взводно - опорному пункті роти розвідки внаслідок атаки ДРГ ворога.

Похований 24 липня 2016 року у Конончі. У нього залишились мати та дружина.

Ретроспектива: полеглі Герої липня 2016 року 33

33. Сергій Олексійович Шадських (позивні Бульдог та Булька) народився 14.02.1965 року у місті Гребінка Полтавської області. Мешкав у Фастові Київської області.

Легенда війни. Інакше й не скажеш. Пішов захищати Україну ще у вересні 2014 року, учасник оборони ДАП, після року служби підписав контракт.

Нема про нього поганих слів. Ця людина випромінювала позитив, добру силу та рішучість. Після того, як вперше Сергій Олексійович був мобілізований (третя хвиля), він одразу почав притягувати до себе людей своєю харизмою та чуйністю. Став душею компанії, усіх підгодовував якимись домашніми стравами, облаштовував побут, але у той самий час був професіоналом військової справи, навчав новачків, проводив із ними зайняття, при тому встигаючи навести лад у бліндажі, зробити його охайним та якимось світлим.

Він не збирався навіть демобілізовуватись, хотів залишитись до самої перемоги. Талановитий ракетник, постійно чергував біля свого "Фаготу", в очікуванні на якусь ворожу ціль, і ракети його вправно в ті цілі влучали, а у квітні 2016 року він знищив два ворожих Урали з боєкомплектом.

Молодший сержант, командир протитанкового взводу роти танкової підтримки 11-го окремого мотопіхотного батальйону "Київська Русь" 59-ї окремої мотопіхотної бригади

Загинув 23 липня 2016 року поблизу села Новозванівка Попаснянського району Луганської області за таких обставин. Зранку наші бійці виявили просування ворожої ДРГ до їхнього спостережного пункту та відкрили по них вогонь, вбивши двох та поранивши ще чотирьох нападників. Після цього почався потужний обстріл наших позицій з мінометів, гранатометів, зенітної установки та танка. Сергій Олексійович отримав смертельне поранення, але знаходив у собі сили протриматися до підходу викликаної їм допомоги.

Похований 26 липня 2016 року у Фастові. У нього залишилась дружина.

Нагороджений орденом "За мужність" 3-го ступеня (посмертно) і відзнакою "Народний Герой України" (посмертно).

Ретроспектива: полеглі Герої липня 2016 року 34

34. Роман Михайлович Матвієць ( позивний Матвій) народився 13.06.1989 року у селі Хорошів Білогірського району Хмельницької області.

Після закінчення школи продовжив навчання у Рівненському ліцеї, де познайомився зі своєю майбутньою дружиною.

2008 року хлопця призвали до армії, де він одразу підписав контракт та опинився у 8-му окремому полку спецпризначення.

Роман Михайлович дуже хотів побудувати власний дерев’яний будинок. Кожного разу, коли був у відпустці, передивлявся та перечитував купу матеріалу, як його краще зробити. Найбільша мрія його мала три складові: будинок, власне авто та забрати до себе матір.

  Двічі він підписував контракт, а з початком війни на Сході був присутній у зоні бойових дій. Про першу його ротацію рідні взагалі спочатку не знали, він казав їм, що перебуває на полігоні.

Старшина, заступник командира групи спеціального призначення 8-го окремого полку спецпризначення.

Загинув 23 липня 2016 року о 17.00 поблизу села Новозванівка Попаснянського району Луганської області під час бойового зіткнення, змусивши ціною свого життя замовкнути ворожу кулеметну точку та врятувавши цим життя трьох своїх важкопоранених побратимів..

Похований 27 квітня 2016 року у селі Хорошів. У нього залишились мати, дружина та син.

Ретроспектива: полеглі Герої липня 2016 року 35


35. Віталій Манолійович Чунтул народився 08.12.1972 року у Чернівцях.

Працював в обласній лікарні швидкої допомоги у складі технічного персоналу (ліфтером).

Призваний за мобілізацією 14 серпня 2015 року.

Старший солдат, о ператор-радіотелефоніст розвідувально-спостережного відділення розвідувального взводу спостереження 54-го окремого розвідувального батальйону.

Загинув 23 липня 2016 року о 5.30 ранку біля селища Гнутове Донецької області внаслідок прямого влучання снаряду в бліндаж під час потужно го артилерійсько го обстріл у наших позицій.

Похований 27 липня 2016 року у Чернівцях. Неодружений, дітей не мав. У нього залишилися старенькі батьки, в яких Віталій Манолійович був єдиним сином.

Нагороджений орденом "За мужність" 3-го ступеня (посмертно) і медаллю "На славу Чернівців"(посмертно).

Ретроспектива: полеглі Герої липня 2016 року 36

36. Костянтин Миколайович Бессараб народився 01.04.1990 року в селі Красне Тиврівського району Вінницької області.

Коли хлопцю було 7 років, його родина переїхала до Одеси, де він потім і мешкав.

14 серпня 2015 року був призваний до лав української армії за мобілізацією Малиновським РВК Одеси.

Старший солдат, радіотелефоніст розвідувального відділення спостереження 54-го окремого розвідувального батальйону.

Загинув 23 липня 2016 року о 5.30 ранку біля селища Гнутове Донецької області внаслідок прямого влучання снаряду в бліндаж під час потужного артилерійського обстрілу наших позицій.

Похований 26 липня 2016 року на кладовищі рідного села Красного. У нього залишились батьки та молодший брат.

Нагороджений орденом "За мужність" 3-го ступеня (посмертно).

Ретроспектива: полеглі Герої липня 2016 року 37

37. В'ячеслав Ярославович Ковальов народився 19.01.1976 року у місті Бахмут (колишній Артемівськ) Донецької області.

Наприкінці 2015 року разом із братом підписав контракт.

Солдат, військовослужбовець 54-го окремого розвідувального батальйону.

Загинув 23 липня 2016 року о 5.30 ранку біля селища Гнутове Донецької області внаслідок прямого влучання снаряду в бліндаж під час потужного артилерійського обстрілу наших позицій.

Похований 26 липня 2016 року на Маріупольському кладовищі у Бахмуті. У нього залишились батько та шестеро братів та сестер. Неодружений, дітей не мав.

Нагороджений орденом "За мужність" 3-го ступеня (посмертно).

Ретроспектива: полеглі Герої липня 2016 року 38

38. Володимир Станіславович Полохало народився 17.06.1985 року у місті Кривий Ріг Дніпропетровської області.

Мобілізований, як доброволець 1 4 серпня 2015 року. Навчання проходив у Десні.

Старший солдат, оператор-радіотелефоніст розвідувального взводу спостереження 54-го окремого розвід увального батальйону.

Загинув 23 липня 2016 року о 5.30 біля селища Гнутове Донецької області внаслідок прямого влучання снаряду в бліндаж під час потужного артилерійського обстрілу наших позицій.

Похований 26 липня 2016 року у Кривому Розі. У нього залишились батьки та сестра.

Нагороджений орденом "За мужність" 3-го ступеня (посмертно) і нагрудним знаком "За заслуги перед містом" 3-го ступеня (посмертно).

  Ретроспектива: полеглі Герої липня 2016 року 39

39. Анатолій Васильович Василік народився 28.05.1994 року у селі Білоусівка Вознесенського району Миколаївської області. Дата народження достеменно невідома, адже його знайшли під дитячим будинком і ніяких даних при ньому не було. Записали у документи 28 травня, адже кожна людина має право мати свій особливий день у році.

1998 року переїхав на Західну Україну, до села Вишнівка Снятинського району Івано – Франківської області.

Після закінчення школи у селі Ганьківці здобув фах плиточника в Івано -Франківську.

Їздив на заробітки до Києва, інколи працював за місцем проживання на різних роботах. Чесний та добрий хлопець, Анатолій Васильович завжди опікувався молодшим братом, привчав того до справжніх цінностей життя. Дуже цінував своїх прийомних батьків.

У лютому 2016 року підписав із ЗСУ контракт.

Солдат, навідник гармати 10-ї окремої гірсько – піхотної бригади.

Загинув 23 липня 2016 року в районі міста Мар’їнка Донецької області від кулі снайпера під час бойового зіткнення з ДРГ ворога.

Похований 27 липня 2016 року у Вишнівці. У нього залишились прийомні батьки та брат.

Ретроспектива: полеглі Герої липня 2016 року 40

40. Олег Володимирович Голуб народився 04.09.1985 року у Запоріжжі.

До війни працював водієм на заводі "Кремнійполімер".

Був призваний Запорізьким об'єднаним міським військкоматом 15 липня 2015 року під час 6-ї хвилі мобілізації. Військову підготовку проходив на Житомирському полігоні.

Солдат, водій БТР 3-ї десантно – штурмової роти 122-го окремого аеромобільного батальйону 81-ї окремої десантно-штурмової бригади.

Загинув 24 липня 2016 року опівдні в промзоні міста Авдіївка Донецької області під час бою з ДРГ ворога.

Похований 27 липня 2016 року у Запоріжжі. У солдата залишились батько, мати, брат, дружина та двоє дітей.

Нагороджений орденом "За мужність" 3-го ступеня (посмертно).


Ретроспектива: полеглі Герої липня 2016 року 41

41. Руслан Леонідович Арсієнко народився 15.01. 1979 року у місті Вишгород Київської області, там і мешкав. Навчався в інтернаті.

До війни працював автомеханіком.

Призваний за мобілізацією 12 серпня 2015 року.

Старший сержант, гранатометник 122-го окремого аеромобільного батальйону 81-ї окремої десантно-штурмової бригади.

12 серпня 2016 року він мав повернутися додому.

Загинув 24 липня 2016 року опівдні в промзоні міста Авдіївка Донецької області під час бою з ДРГ ворога.

Того дня російські війська постійно відкривали вогонь по позиціях наших підрозділів. Особливо неспокійно було в Авдіївці, де російські окупанти задіяли 120-мм та 82-мм міномети, гранатомети різних систем, великокаліберні кулемети та стрілецьку зброю.

Саме під Авдіївкою українські воїни вступили у вогневий контакт, у якому загинув Руслан Леонідович.

Похований Герой у Вишгороді 26 липня 2016 року. У нього залишились дружина, донька та падчерка.

Нагороджений орденом "За мужність" 3-го ступеня (посмертно)

Ретроспектива: полеглі Герої липня 2016 року 42

42. Руслан Петрович Гевко народився 12.07.1980 року у селі Медин Підволочиського району Тернопільскої області.

Був дуже гарною людиною, доброю, спокійною, щирою. З дитинства піклувався про молодших двох сестер та тата, інваліда 3-ї групи.

У селі Руслан не мав постійної роботи, перебивався тимчасовими підробітками. Батько дуже не хотів відпускати його на фронт.

Призваний за мобілізацією на початку липня 2015 року. Вишкіл проходив у Мукачевому, у 128-й гірсько-піхотній бригаді. Звідти відправили на Луганщину, згодом воював на Донеччині - у Пісках, Мар’їнці, Авдіївці.

Солдат, стрілець – помічник гранатометника 128-ї окремої гірсько – піхотної бригади.

Ще в суботу телефонував додому, казав, що в нього все добре, а в неділю його не стало.

Загинув 24 липня 2016 року в районі села Невельське Ясинуватського району Донецької області, підірвавшись на міні.

До демобіілізації залишався місяць.

Похований 27 липня 2016 року у рідному селі Медин. У нього залишились батько та дві сестри.
Нагороджений орденом "За мужність" 3-го ступеня (посмертно).

Ретроспектива: полеглі Герої липня 2016 року 43

43. Сергій Сергійович Колесник народився 23.07.1992 року у селі Соколівське Кіровоградського району Кіровоградської області. Мешканець Кропивницького.

Після проходження строкової служби хлопець підписав із ЗСУ контракт.

Солдат, гранатометник 1-го відділення 2-го взводу 9-ї роти 3-го механізованого батальйону 30-ї окремої гвардійської механізованої бригади.

Він був дуже доброю людиною. Гарним другом, завжди приходив на допомогу. До останнього відданий Україні солдат. 23 липня 2016 року йому виповнилося 24 роки.

Загинув 25 липня 2016 року під Волновахою Старогнатівського району Донецької області в результаті вогнепального поранення у голову від ворожого снайпера.

Похований 28 липня 2016 року у Кропивницькому. У нього залишилися дружина та маленький син.

Ретроспектива: полеглі Герої липня 2016 року 44

44. Олексій Георгійович Титаренко народився 25.03.1986 року у місті Рубіжне Луганської області. Мешкав у селі Новокраснянка Кремінсько го район у.

Був призваний на військову службу за мобілізацією у вересні 2015 року.

Солдат, водій - механік БМП-2 54-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 27 липня 2016 року приблизно о 4 ранку поблизу селища Луганське Бахмутського району Донецької області від кулі снайпера.

Поховали Героя 29 липня 2016 року у Новокраснянці на сільському цвинтарі. У нього залишились мати, сестра та брат.
Нагороджений орденом "За мужність" 3-го ступеня (посмертно).

Ретроспектива: полеглі Герої липня 2016 року 45

45. Ігор Леонідович Кушнір народився 04.04.1980 року у селі Мечиславка Благовіщенського району Кіровоградської області.

Навчався в Мечиславській загальноосвітній школі І-ІІ ступенів.

Одружитися не встиг. Декілька років тому помер батько, тому Ігор Леонідович мешкав з матір’ю.

До війни працював різноробочим у місцевого фермера.

Був доброю, чесною, щирою людиною, завжди готовий був прийти на допомогу.

Призваний за мобілізацією 7 серпня 2015 року.

Солдат, стрілець – помічник гранатометника 2-го механізованого батальйону 53-ї окремої механізованої бригади. До демобілізації не дожив тиждень.

Загинув у ніч з 27 на 28 липня 2016 року в районі селища Зайцеве Донецької області під час вогневого контакту з ДРГ ворога.

Похований 31 липня 2016 року на рідній землі - у селі Мечиславка. У нього залишились мати, двоє братів та сестра.
Ретроспектива: полеглі Герої липня 2016 року 46

46. Олег Вікторович Величко народився 17.04. 1979 року в селі Бабенковому Ізюмського району Харківської області. Після строкової служби переїхав до села Бригадирівка того ж району.

Три роки навчався у початковій школі, а потім - у Липчанівській ЗОШ.

Отримавши середню освіту, пішов працювати тваринником до ПСП "Дружба". Одружився, став виховувати двох доньок.

Призваний за мобілізацією 28 липня 2015 року.

Молодший сержант, старший навідник 54-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 29 липня 2016 року о 21.00 у районі села Луганське Бахмутського району Донецької області.

Похований 2 серпня 2016 року у Бригадирівці. У нього залишились дружина та дві доньки.

Посмертно нагороджений орденом "За мужність" 3-го ступеня.

Ретроспектива: полеглі Герої липня 2016 року 47

47. Віталій Іванович Маслянка народився 23.02. 1972 року у Казахстані. 1991 року приїхав мешкати у село Піщане Піщанського району Сумської області, де прописався у 2001 році.

Мешкав у Києві та Криму. На самому початку війни, у березні 2014 року його викликали до військомату, але він у той час був у Криму. Дізнавшись по телефону про виклик, він негайно приїхав до рідного села.

Йому сказали: "Ми тебе вже викреслили", на що він відповів: "Яке ще "викреслили", це моя країна і я піду її захищати".

І пішов. Добровольцем у 15-й батальйон територіальної оборони "Суми".

Прослужив до квітня 2015 року, потім повернувся додому. Хотів влаштуватися працювати кравцем, але так склалося, що у липні 2015 року Віталій Іванович знову пішов служити.

Сержант, військовослужбовець 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади.

Загинув 31 липня 2016 року близько 15.15 біля селища Опитне Ясинуватського району Донецької області внаслідок обстрілів наших позицій з СПГ та АГС.

Похований 3 серпня 2016 року у Сумах. У нього залишились батьки, брат та донька.

Нагороджений орденом "За мужність" 3-го ступеня (посмертно).

Присвоєно звання "Почесний громадянин міста Суми" (посмертно).


ПІСЛЯМОВА

"Загинули в одному бою в російсько-українській війні" - свідчив напис над фото. І чотири обличчя, чотири пари очей, застиглих у вічності миті клацання камери. Солдат нерухомо стояв біля стенду і тихо шепотів:

- Був я у твоїх батьків, Сашку. Мати зовсім погана стала, після поховання зламалася вона. Повністю зламалася, розумієш? Я біля хати постояв трохи, бачив, як вона ледве-ледве до колодязя виходила по воду. Паркан такий самий старий, город заріс, нема кому ним вже займатися... Олеже, у тебе на могилі був, дружину застав, мешкає вона там тепер. Вдень і вночі мешкає. Сиділа мовчки, вся бліда, нерухома, дивилася на пам'ятник, як статуя, її начебто навіть сторожі не чіпають, знають, що вдова загиблого воїна. Я постояв біля неї за спиною, не відчувала вона мене, нічого вона зараз не відчуває, розірвана вона навпіл... Дмитрику, сестричка твоя ніяк з шоку вийти не може. Ходить по квартирі, об кути б'ється, а вона не звертає увагу, і так, поки брат не прийде, він, як чоловік, тримається краще, хоча і йому ох як важко, так він сестру на диван посадить, бульйону їй курячого зварить і годує з ложечки. Я це у вікно бачив, коли у дворі у тебе стояв...

Довго говорив солдат з трьома обличчями, не дивлячись зовсім на четверте. Іноді він стояв мовчки, а маленькі струмочки безперервно стікали з його чорного мокрого волосся. Іноді він ставав на коліна і тоді ледве помітно починали тремтіти його плечі. Поодинокі люди, які проходили по Алеї, реагували по-різному. Хтось починав посилено вивчати свої задирки, хтось підходив і теж дивився на стенд, хтось мовчки стискав плече солдата.

Перед самим світанком, коли цей затяжний дощ почав вщухати, на Алеї не залишилося нікого, крім солдата. Він глибоко зітхнув, підняв з калюжі наскрізь промоклий рюкзак і промовив:

- Час іти мені, хлопці. Ніколи не забуду вас. До зустрічі.

Сірий світ якогось хворого ранку почав потихеньку пробиватися крізь намоклі гілки дерев Алеї, почала танути ніч і почав танути разом із нею солдат. Через півгодини перед стендом нікого не залишилося, тільки чотири світлини молодих чоловіків. З трьома з них усю ніч розмовляв солдат, не звертаючи ніякої уваги на четверте обличчя.

До того, останнього бою, він бачив його у дзеркалі кожного дня.

Ян Осока, для "Цензор.НЕТ"
Дивитися коментарі → ← Назад до рубрики